Ці книжки виявилися давнішими на кілька десятиліть від першої письмової згадки про село і майже на півстоліття за храм Різдва Пресвятої Богородиці, який вважається найдовершенішою дерев’яною спорудою гуцульської сакральної архітектури. Під його покровом вони й схоронилися від воєнних лихоліть і зламів епох. Якщо зважити на те, що в книгах є дуже цікаві записи навіть про дідусів і бабусь новонароджених, можна вивести не лише родоводи криворівнівців до кінця XVII століття, а й родовід самого села, яке претендує на українське гуцульське село-музей. Найдавніший запис зроблено в 70-х роках XVIII століття. Останній — у 1944-му, пише сайт ukurier.gov.ua. — Завдячувати тому, що цей церковний літопис вцілів, — розмірковує сільський голова Василь Зеленчук, — маємо священикові та громадському діячеві, капеланові ОУН-УПА Луці Дзьобі. Найімовірніше, саме він як останній у ті часи священик села в непевні часи лихоліть Другої світової їх туди сховав. Та ще його величності випадку. Сільські майстри дісталися під церковний купол, який потребував термінового ремонту. Зірвавши перші дошки, побачили справжній книгопад. Як каже війт, філолог з університетською освітою, пролежали книжки там близько 65 років. Записи вели переважно латиною і готикою. Василю Зеленчукові, корінному з діда-прадіда жителю унікального мальовничого села, що стало літньою резиденцією першого Президента України Михайла Грушевського, улюбленим місцем відпочинку найвизначніших представників української інтелігенції — від Франка до Параджанова — за браком часу ще мало вдалося розшифрувати. Але й те свідчить: за кілька століть лише 15% прізвищ корінних жителів Криворівні зникали природним шляхом. Цей своєрідний літопис «українських Афін», саме так назване село завдяки його розташуванню в улоговині Черемошу відомим фольклористом-етнографом Володимиром Гнатюком, засвідчує: засновниками його були родини Плиток, Готичів, Дячуків, Галамасюків, Потяків, Зеланчуків, Словаків. Якщо перше прізвище означає малий твердий камінь, то останнє — людину з «твердим», як камінь, словом. Ці риси характеру, кажуть, увійшли в менталітет криворівнівців. Вони традиційно нікуди не виїжджають, із заробітків і сьогодні повертаються додому. Мало хто чужий стає його жителем. Здебільшого це уродженці сусідніх сіл Верховинщини, з якими криворівнівці укладають шлюб, як це трапилося в родині самого сільського війта. Священики теж затримувалися тут на кілька десятиліть, найчастіше змінювалися в радянські часи. Що приковує «калаїв» — бідних селян, як здавна називали жителів цього гірського села, до рідних пенатів? Вони собі знають: бідні та гідні, і повертають їх до Криворівні тіні незабутих предків. Калаї власним коштом збудували дві церкви і понад півтора десятка каплиць. У селі діють дві школи, великий Будинок культури, чотири музеї і один магазин з недобудованим рестораном. У Криворівні майже ніколи не приживалися корчмарі. Де панує книжка і нема легких грошей, каже сільський душпастир Іван Рибарук, там мало місця душевній порожнечі. Чи не третина випускників продовжує науку у вищих школах. Високо в горах громада береже унікальну хатину — музей Параски Плитки-Горицвіт — з понад п’ятьмастами її рукописними книжками, за якими можна вивчати історію: родини, гуцульську говірку, обряди і звичаї та горянську душу. Ці світські та церковні книжки перегукуються не лише своєю рукописністю: на Гуцульщині, наприклад, судячи з різних записів, нечесне оволодіння майном ближнього осуджувалося більше, ніж вільне, але щире кохання. Втім, криворівнівські церковні книжки чекають своїх дослідників. Вони справжні джерела для тих, кому не байдуже власне коріння. В усякому разі сільському війтові вдалося з їх допомогою дістатися до сьомого коліна свого родоводу. |
