У Франківську готується до відкриття Музей лиж. Ідея зібрати бігові й гірські раритети і з їх допомогою написати лижну історію Карпат спала на думку Станіславу Провальному. Двадцятип’ятирічний франківець відомий у молодіжному середовищі як невгамовний прихильник зимових лижних спусків. Його Музей лиж шукати на Лепкого, 38. Поки що в приміщенні ремонт. Різної висоти і, як можна зрозуміти з вигляду, різного віку лижі – майбутні експонати музею – стоять у куті. Серед них переважно бігові. От брендові «Україна», на яких півстоліття тому зазвичай змагалися біатлоністи. «Майже нові, напевно, так і простояли на якомусь балконі», – Стас Провальний показує характерні фіолетові штампи з ГОСТом і ціною. Ще в рублях. «За кожною парою лиж – своя історія, – каже Стас. – Колись у кожній франківській родині було по дві-три пари лиж. Збиралися великими компаніями чи просто сім’єю і йшли на лижню в парк, їхали з лижами на Вовчинецькі гори. Тепер – інші пріоритети. Лижі втратили популярність – незаслужено, як я вважаю». Стас знає, про що говорить. Керівник обласного «Пласту», останні п’ять років він ставить на лижі «жовторотиків». «Щороку ми організовуємо лижні табори, – продовжує Стас. – Лещетарські вишколи є частиною загального зимового таборування в «Пласті». Це кількаденні навчання, під час яких 12-13-річні юнаки і дівчата займаються з інструкторами, отримують теоретичні і практичні знання, як поводитися з лижами і на лижах. Знаємо, що сучасні лижі – з пластику. Одного разу ми почули здивоване запитання: невже колись були лижі з дерева? І як то було їздити на дошці? Стало зрозуміло: ще трохи - і виросте покоління, яке не знає і ніколи в очі не бачило справжніх дерев’яних лиж. Так виникла ідея зібрати колекцію і зробити музей». Спочатку кинули клич у спільнотах в Інтернеті – «збираємо старі лижі». Одразу відгукнулися львів’яни і колишні лижники з Львівської області. Вони передали Стасу перші 20 пар бігових лиж для експозиції. Серед них є зовсім маленькі лижики – напевно, на них ставили малюків, як тільки ті робили перші кроки ногами. Пізніше приєдналися франківці. «Кумедний випадок: нам передали лижі три родини з одного будинку, – розповідає Стас Провальний. – Шкода, що вони тільки в такий спосіб дізналися один про одного – про те, що любили лижі…» Стас каже, що свідомий усіх ризиків такого химерного заняття, як колекціонування лиж. Наприклад, що добру колекцію з автентикою і ексклюзивом треба збирати десятиліттями. Чи те, що його музей буде відвідувати нечисленна когорта любителів лижного дозвілля і спорту. І що влітку лижі будуть дещо неактуальні. Але, попри все це, чоловік вважає свій Музей лиж страшенно цікавою і перспективною справою. Можливо, тому, що гасає на лижах схилами з 8-ми років, має гуцульське коріння і знає, навіщо лижі варилися. Стас виріс на Верховинщині. Дідо, корінний гуцул, знав гори, як свої п’ять пальців. Вмів долати сніги на снігоступах, легко їздив на лижах. «Переважно в різних господарських потребах, але бувало, що й катався для власного задоволення, – пригадує молодий чоловік. – Дідо розповідав мені, як і з чого робили лижі. Переважно кожен майстрував собі лижі сам. Тому кожні лижі були неповторними, унікальними. Майстри ж постачали лижами «лісове начальство» – лісників, а також мисливців». Стасу довелося опановувати перші схили саме на таких «масових», але все ще саморобних, лісникових лижах. «Висотою метр вісімдесят. Широке полотно, щоби не провалюватися в сніг. Гумовий «слідок» і шкіряні ремені, якими до лижі кріпилося взуття – будь-які чоботи чи валянки, – пригадує чоловік. – А знаєте, як загинали лижі носа? Дерево тривалий час варили у спеціальному розчині-«розсолі», тоді воно набувало здатності формуватися». «Друзі з французького містечка Шамоні, що лежить біля підніжжя Монблану, розповідали про десяток лижних музеїв різного формату, які розташовані в околицях відомого курорту, – продовжує Стас. – І казали, що у нас, в Карпатах, трапляються значно цінніші зразки». Відтак пластуни замислили у січні-лютому влаштувати пошукову експедицію на Косівщину, Рахівщину та Верховинщину. Вони хочуть записати технологію виготовлення дерев’яних гуцульських лиж, занотувати рецепт лижного «варива», знайти лижі ручної роботи. «Такі лижі мали би стати родзинкою музею, – ділиться сподіваннями Стас Провальний. – А якщо би нам ще хтось показав, як лижі виготовити, то ми би з радістю це вміння перейняли. І робили би їх самі. Хоча би для того, щоби не втратити цю народну мудрість. Ми ж кажемо, що ми «етнічний» народ. Тож не маємо права дати пропасти народним умінням». Наталія КУШНІРЕНКО |
