Революційні події 1848 року швидко вийшли з-під контролю. Багато народів, що входили до складу імперії Габсбургів, прагнули незалежності. Неспокійно було і в Галичині.

2 грудня цісар Фердинанд зрікся престолу, й на чолі імперії став 18-річний Франц Йосип І. Спадок йому дістався невтішний – війна в Італії, угорські повстанці наносять кадровій австрійській армії поразку за поразкою. Трон не хитався – він ходив ходуном, пише “Репортер”.

П’ята компанія

Аби показати свою лояльність імператору, Головна Руська рада у Львові 1 січня 1849 року розсилає відозву до українців. У тому папері їх закликали сформувати «Полк охотників», тобто добровольців, які б мали захищати віт­чизну від бунтівників. Австрійське міністерство війни проект підтримало, правда, цілий полк не дозволили. Повна назва – батальйон руських гірських стрільців. Він мав прикривати кордон з Угорщиною, не пропускати тамтешніх повстанців до Галичини.

Історик Іван Кревецький пише, що було 3460 охочих записатись до батальйону – при штаті у 1410 осіб. Він складався із шести компаній (рот) по 235 вояків. Кожна рота мала свій регіон комплектування. У Станиславові формувалася п’ята компанія на чолі із капітаном Крайтнером. Заступником командира був якийсь надпоручник (старший лейтенант) із кадрового піхотного полку, а сот­нями командували поручники Обергаузер і Родакевич. Як бачимо, більшість офіцерів були німцями, а ось солдати й сержанти набиралися з українців. Кожному кандидату священик мав видати папір із зазначенням його «імені, назвиська, літ, місця уродження, округу і держави, стану, віри і професії». Потім офіцери проводили кастинг по здоров’ю і профпридатності, після чого зараховували добровольця до штату, виплачували 3 ринських злотих вступного, 6 крейцерів денної платні, а також видавали хліб і одіж.

Однострій складався з гуцульського капелюха-кресані з пір’ями, пізніше перейшли на сині шапки з великим чорним козирком та жовтою окантовкою. Кабат, тобто мундир, мали червоний (офіцери – бронзовий), зі стоячим коміром з синьою оторочкою, сині штани із жовтими лампасами та чорні черевики. У холодну погоду стрільці носили сірий вовняний «сірак» із синіми плетеними ґудзиками й петлями. Кожен солдат мав карабін з багнетом, а офіцери – довгу шаблю. Цікаво, що велику допомогу в обмундируванні батальйону надали єврейські кравці, які… безкоштовно пошили однострої.

На початку травня усі компанії зібрались у Львові на вишкіл. 6 вересня батальйон рушив до Угорщини, хоча особливої потреби в цьому не було, адже влітку повстання придушили російські війська, що прийшли на допомогу австрійцям. Під час маршу до Кошице (тоді належало до Угорщини) 38 вояків захворіли на холеру, троє померло. І, схоже, це були єдині втрати гірських стрільців. Адже у боях вони участі не брали, несли гарнізонну службу.

У січні 1850 батальйон повернувся до Перемишля, де був розпущений. Кожному стрільцю залишили мундир і видали місячну платню.

На початку січня 1849 року, коли батальйону гірських стрільців ще не існувало, боронити Галичину було нікому. Всі боєздатні частини вже воювали в Італії та Угорщині. При цьому угорські повстанці вже встигли потривожити кілька прикордонних сіл і здійснити рейд через Трансільванію до Буковини.

6 січня губернатор розіслав начальникам прикордонних староств директиву щодо організації ландштурму – територіальної оборони. Належало організувати місцевих селян, розбити їх на десятки, створити запаси зброї, які роздати в разі тривоги. Також губернатор наказував поставити на горбах уздовж доріг «алярмові знаки» – їх треба було підпалити при вторгненні ворожих відділів. Для допомоги в організації опору Львів надіслав генерал-майора Барка, він мав працювати у Коломиї, Станиславові, Стрию та Самборі – староствах, що межували з мадярами.

Станиславівський староста Найсер розвив бурхливу діяльність. Він мобілізував усе, що міг. Округ поділили на дві лінії оборони, з яких першу складали прикордонні Делятинський, Над­вірнянський і Солотвинський повіти, а резервну – Богородчанський і Тисменицький. Громади мали виставити ополчення – 17 810 людей. За першим сигналом люди мусили зібратись у визначених місцях. Провідниками призначили працівників фінансової сторожі (інкасаторів), лісничих, охоронців копалень і військових пенсіонерів, які, крім керівництва, мали «відповідати як найгостріше своєю особою за кожний вибрик сільського люду». Від участі в ополченні звільнялися чоловіки старші за 50 років, урядники й денні заробники (працівники без сталого місця роботи).

16 січня 1849 року на полі під Богородчанами відбувся огляд ландштурму. Провели його окружний староста і генерал Барк. Кореспондент газети «Зоря Галицька» описав дефіляду так: «Всі мешканці дістали наказ узброїтися хто чим міг. Селяни не потребували шукати довго за оружем: понабивали коси на дручки і мали в руках готове оруже, страшніше від багнетів і кожної іншої ручної зброї. Міщани й жиди посправляли собі піки…

Нині посходилися вони озброєні в піки і коси і ждуть генерала, що їх має переглянути. Досить знач­ний відділ війська становлять міські хлопці; вони мають свої прапори і бубни; є також відділ стрільців зі 100 людий. Хоч слота, сніговиця з дощом, всі живі і веселі; мало не на всіх лицях можна вичитати радість і задоволення. Присутній при тім окружний комісар оповідав, що в горах на Делятинському гостинці, що веде на Угорщину, стоїть, крім ланд­штурму, ще 1000 стрільців гуцулів і маємо одну гармату; тому чуємо себе досить сильними ставити опір кожному нападові зі сторони Угорщини».

Страшно навіть уявити, що сталося б із цим ополченням, доведись йому зіткнутись із загартованими у боях мадярськими повстанцями. На щастя, вторгнення до Галичини так і не відбулось. Доб­ровольців використовували для охорони доріг і перевалів, а загальний збір відбувся лише один раз – на тих самих богородчанських полях у жовтні 1849-го. Староста подякував селянам за патріотизм і розпустив по домівках.

У тій же «Зорі Галицькій» згадується, що ополчення мало одну єдину гармату. І вона має цікаву історію.

Окружний староста Найсер розумів, що без артилерії важко розраховувати на перемогу. Навіть у Львові не залишилось жодної гармати – усе, що могло стріляти, забрали до Угорщини. Але начальник станиславівської фервальтерії (фінансової дирекції) Жулавський повідомив Найсеру цікаву річ. Коли розбирали фортечні мури, знайшли дві старі польські гармати, які ще пам’ятали Катерину Коссаковську. Їх доставили на подвір’я фервальтерії, де вони й перебували аж до революції. Жулавський навіть запропонував людину, яка б могла їх реанімувати – ветерана наполеонівських війн палітурника Дуткевича. А цей Дуткевич тоді бідував, бо вивісив над майстернею чорно-жовтий австрійський прапор, чим викликав невдоволення місцевих поляків і залишився без роботи. Староста вхопився за цю ідею, адже на вузькій карпатській дорозі навіть антикварна шмагівниця могла зупинити великій загін.

Дуткевич одразу пристав на пропозицію очолити станиславівську артилерію і швидко підібрав гідну команду: шевця Пікевича, ковбасника Луцика і сторожа броварні Когутяка.

Із двох іржавих гармат Дуткевич обрав найкращу. Це була стара польська шмагівниця, тобто гармата з кількома стволами, яку ще називали органом. Кожен ствол завдовжки мав заледве 40 см, а важила конструкція утричі легше за мішок солі.

Місцева громада скинулась новоявленим артилеристам на гарну форму, стельмах Левицький безкоштовно виготовив лафет, лакерник Заклинський помалював його у жовто-синій колір. Урочисті проводи відбулися наприкінці січня 1849-го. При великому скупченні народу перед колишнім єзуїтським костелом відбулося богослужіння. Греко-католицький декан посвятив гармату, Жулавський виділив конвой із восьми ревізорів, єврей-візник Фішель запряг свою найліпшу «чвірку», і «фінансканон», як охрестили в народі цю чудо-зброю, поїхав на бойове чергування. Урочиста процесія супроводжувала гармату аж до цивільного шпиталю (міська лікарня на Мазепи), всю дорогу наспівуючи «Пречиста Діва Мати» та «Мир нам браття».

Далі почалися сірі будні. Артилерійська обслуга квартирувала за Делятином, десь у районі Яремчі, прикриваючи дорогу. Мемуарист Амвросій Шанковський пише, що генеральний штаб ландштурму складався з головнокомандувача – пенсійного капітана зі Львова, шістьох сотників-лісничих, що керували селянською кіннотою, та шефа артилерії пана Дуткевича. Зазвичай товариство збиралося у корчмі Іцка та «пили рано і ввечері; пили зі скуки і пили зі злості, що мадяри не дають їм показати світові свою мужність і хоробрість».

Влітку, коли надійшла звістка про розгром угорців, панове офіцери влаштували грандіозний бенкет, під час якого виник­ла думка відзначити перемогу артилерійським салютом. Але стара гармата розвалилась після першого ж пострілу. Дуткевич з компанією встигли відбігти, тож нікого не зачепило. Так і завершилась героїчна оборона карпатських перевалів.

Іван Бондарев