Косівчанин Мирослав Близнюк багато років захоплюється творчістю Миколи Сеньковського. Каже, нічого кращого про Гуцульщину, як його листівки і фотографії, нема, хоч минуло вже сто років. Чоловік шукає рідних тих людей, яких фотографував Сеньковський, аби розказати їхню долю і так віддати їм шану.

Недавно вийшов набір листівок «Хто є хто». З одного боку фото, з іншого – людська історія, пише Репортер.

Умів бачити, як ніхто інший

Мирослав Близнюк давно почав збирати листівки Косова і через них вивчати історію рідного краю. Більшість із них – роботи Миколи Сеньковського.

За словами пана Мирослава, коли він у 2003 році переїхав до Франківська, то ще більше захопився дослідами, бо на віддалі все відчувається гостріше.

«На якомусь етапі набрав багато фото – і ти вже голодний, вже нічого нового нема. І тоді почав цікавитися Сеньковським, що він видавав ще не тільки з видами Косова, – розповідає Близнюк. – І затягло. А потім стало цікаво, а хто ж на тих листівках зображений, як склалися долі тих людей?».

Зізнається, що краєзнавчі досліди й експедиції дають йому бажання та силу працювати фізично. Це його віддушина. Пан Мирослав викладав у Косівському училищі, пізніше у Прикарпатському університеті, а зараз виготовляє меблі.

«Сеньковський з фотографів зробив найбільше для прослави Гуцульщини, – вважає дослідник. – Він родом з Пирятина Полтавської області. Сюди прийшов під час Першої світової війни офіцером російської армії. Був фотограмметристом. Біля артилерії наводив і чітко вираховував, куди має впасти снаряд. А ще він був надзвичайним фотографом, художником і підприємцем».

За словами краєзнавця, ті листівки ще треба було вміти розповсюдити, й Сеньковському це вдавалося. Вони й досі є у достатній кількості, хоч пройшло 100 років.

Близнюк веде картотеку фотографій Миколи Сеньковського і має їх 525. Але, каже, найбільша колекція його листівок – у коломиянина Валерія Ковтуна.

«Тоді дуже багато людей фотографували. Але ставиш поряд його портрети й роботи інших – й одразу видно, що це фотохудожник, – із захватом розказує Близнюк. – Він умів так бачити людей, як ніхто інший. Він дуже їх любив і це видно. От, найвідоміша робота – «Стара гуцулка» – у ній закладена та старовіцькість, ще дохристиянські вірування. Як із порожнім відром хтось перейшов – або вже не йди, або постав у кишеню камінчик. У ній це вчитується і водночас – духовність. Сеньковському добре вдалося це показати».

Тим самим маршрутом

Мирослав Близнюк згадує знайомство з сином Сеньковського Юрієм, яке відбулося на початку 2000 року. Той приїхав у Косів на фестиваль з презентацією батькових фотографій. Про батька розповів пану Мирославу лише один спогад. Як одного разу той зайшов до нього у кімнату, зняв зі своєї шиї хрестик і почепив сину. У 1939 році Микола Сеньковський виїхав з Коломиї з польськими офіцерами у бік Румунії. Далі його доля невідома.

«Це дуже патріотична сім’я, – говорить Близнюк. – Онука Сеньковського волонтерить від початку війни, а правнук воює за Україну. Усе, що я знаходжу та пишу, то відсилаю їм. Вважаю за обов’язок у всьому тримати їх у курсі, що ми тут робимо. Наприклад, до 125-річчя Сеньковського ми видали набір конвертів, а зараз – набір листівок «Хто є хто».

Це 13 світлин 1920-30-х років. Наприкінці грудня минулого року їх вперше презентували у Верховині, потім у Косові, а на Йордан – у Коломиї. Пан Мирослав пояснює, що вибрали той маршрут, яким колись рухався Микола Сеньковський.

Перед кожною презентацією Близнюк ще ходив на могили людей, імена яких вдалося дослідити, аби запалити свічку, помолитись і так віддати їм шану.

«Ми їх не бачимо, але вони нас бачать, – вважає пан Мирослав. – Ми презентуємо цих людей і дякуємо їм, що вони були учасниками тої фотосесії. Тут не лише Сеньковський – вони також важливі».

Родовід для доньок

За словами Мирослава Близнюка, пошуки людей на фото започаткували Іван та Ярослав Зеленчуки, які охопили Верховину, а він – Косів.

Показує листівку, де гарна гуцулка з донькою. Каже, дуже довго шукав, хто вони, адже був лише скупий підпис «Косівські типи». Згодом дослідив, що то родина Лепкалюків – Василина та її донька Параска. Розпитував людей, співставляв фото.

«Я знайшов хату, в якій вони жили на Старому Косові, та познайомився з чоловіком, який за тою хатою дивиться, – розповідає краєзнавець. – Розпитав, чи не збереглися якісь фото, аби переконатися, що це справді вони. Знову приїхав, і він дав мені цілу коробку зі світлинами. Якби на тиждень пізніше – все. Нічого б не дізнався, бо рідні попросили переслати їм то все до Росії. Онуки тої дівчинки Параски нині живуть у Владивостоку й Караганді. Свого часу родину вивезли, бо один із синів був у підпіллі».

Про цю родину пан Мирослав зробив ціле дослідження. То була одна з найбагатших сімей у Старому Косові, жили поруч із Сеньковським.

Також показує листівку «Гуцульські діти» – це Настя та Юрій Гуралі. Вони носили фотографу молоко й він зазнимкував їх на перелазі перед своєю хатою. На родинному місці досі живе брат тих дітей. Йому 80 років.

«Їх було дев’ять у родині, – розповідає Близнюк. – Та дівчинка на фото і дві сестри померли від тифу у 1934 році. Юрій вступив до дивізії «Галичина» і зник безвісти. Є версія, що загинув під Бродами, а інша, що перебрався до Австралії – ця версія родині подобається більше».

Розповідає, що на презентації у Верховині була онука Олени Данчук. Усміхнену гуцулку в соняхах Сеньковський сфотографував у 1930-х роках. Онука написала для проєкту «Хто є хто» спогади про бабцю, яка замінила їй маму.

Олена Данчук пекла найсмачніше солодке на всю Верховину. Її дві доньки померли при пологах, тож вона виховувала п’ятьох онуків сама. Саме це фото, яке зробив Микола Сеньковський, рідні поставили на надмогильний пам’ятник, бо найвдаліше передав характер їхньої бабусі. Фото стало родинною реліквією.

«Мені важливо, аби про цих людей пам’ятали, – говорить Мирослав Близнюк. – Як нову людину знаходжу, то це для мене – як ковток повітря, яким хочеться ділитись».

А працювати ще має над чим. Хоче з однодумцями створити товариство шанувальників Сеньковського, бо ж поціновувачів є багато. А ще мріє про пам’ятник відомому фотографу.

Цінною для пана Мирослава є й фото весілля Василя Лукашка і Насті Девдюк, яке Сеньковський зробив на замовлення. Девдюки також були його сусідами.

«Через цю фотографію я вийшов на два покоління своєї родини і знайшов у Косові п’ятеро чотириюрідних братів і сестер, – усміхається пан Мирослав. – Тепер знаю, з якого роду моя прабабуся, і де жила її мама. Так Сеньковський помагає мені в іншому дослідженні – веду родовід для двох своїх доньок».

Світлана Лелик