Про те, що Станиславів був столицею ЗУНР, у Франківську знає, напевно, кожен школяр. Сьогодні ця епоха здається якоюсь епічною сагою, коли вулицями нашого міста крокували постаті з підручників історії. Про цей період багато написано, але час від часу з’являються нові цікаві факти.
Наприклад, спогади одного з діячів тої славетної республіки – Івана Боберського, пише Репортер.
Дуже спортивний професор
У 2003 році у видавництві Києво-Могилянської академії вийшла книга, що вже стала бібліографічною рідкістю. Це щоденник Івана Боберського, який охоплює період з вересня 1918 по травень 1919 року. У книзі 260 сторінок, з яких понад 160 описують події, що відбувались у Станиславові.
Іван Боберський народився у 1873 році в родині священника села Доброгостів, що біля Трускавця. Вчився в університетах Львова та австрійського Грацу. Викладав у гімназіях Дрогобича і Львова, мав посаду професора німецької мови та класичної філології. Вів не просто активне, а якесь скажене громадське життя. Стояв біля витоків «Пласту», 10 років очолював українське спортивне товариство «Сокіл». Розробив для молоді систему руханкового тіловиховання – спеціальної гімнастики.
Боберський сприяв популяризації різних видів спорту, мало того, придумував їм українські назви. З його подачі баскетбол став кошиківкою, футбол – копаним м’ячем, хокей – гаківкою, теніс – сітківкою, волейбол – відбиванкою, а бокс – стусаном. Ці назви й дотепер вживають у діаспорі. До речі, саме завдяки Івану Боберському українці почали професійно грати у футбол, з яким він познайомився на навчанні в Австрії. У 1906 професор створив у Львові першу українську футбольну команду УСК, що розшифровувалась як «Український спортовий кружок».
Коли почалася Перша світова, Боберський записався до легіону Українських Січових стрільців, де очолював пресовий відділ – аналог пресслужби. Паралельно увійшов до керівництва новоствореної Головної Української Ради – міжпартійної організації, що представляла галицьких українців перед урядом австрійської імперії. Через незаплямовану репутацію Боберського призначили скарбником, відтак у його руках зосередились серйозні партійні фінанси. Хтось інший, напевно, одразу б розбагатів…
Із розвалом Австро-Угорщини Іван Боберський активно спричинився до творення нової української держави. Працював референтом пропаганди у Державному секретаріаті військових справ ЗУНР (на кшталт Міноборони).
1 січня 1919 року уряд офіційно перебрався до Станиславова. Втім, референт пропаганди відвідав наше місто раніше. І воно йому не надто сподобалось.
Місто на рівнині
Вперше Іван Боберський приїхав до Станиславова 12 грудня 1918 року, о 2.40 ночі. Його здивувало, що у місті не було патрулів, навіть вхід до ратуші не охоронявся. До ранку прибулець знайшов собі притулок у магістраті, що розташовувався у теперішньому головному корпусі медуніверситету.
Перше враження про місто було не дуже. Можливо, тому, що обід, який Боберський з’їв у військовій їдальні, виявився несмачним.
Ходив я дещо по місті. Вулиці рівні, бо місто лежить на рівнині. Доми неприманчиві своїм виглядом, відпихають від себе. Нема тут нічого красного, а прецінь кожне місто повинно бути вицвітом смаку, взірцем краси, чистоти, ладу.
Українська катедра, це видно якийсь давній костел, що його переняли українці. Бароковий тяжкий стиль. На фронті є навіть таблиця в українській мові про… столітню річницю Костюшки 1894. Здуріли українці.
На ринку яблука, але я встидався купити. Купив їх в склепі, пів кілограма за три корони, це дешевше, чим в Тернополі, де я платив 5 або 6 корон.
Не сподобалось Боберському і в гостях у коменданта військової округи Станиславів сотника Теодора Рожанковського. Той знімав віллу біля в’язниці «Діброва». Гостя здивували бруд і безлад у приміщенні. Невже комендант не міг наказати солдатам прибрати на сходах чи на подвір’ї?
Але й у штабі кошу Українських Січових стрільців, що стояв неподалік, було не набагато чистіше.
Майже медіамагнат
Після того, як уряд переїхав з Тернополя до Станиславова, сюди перебирається і Боберський. Щоправда, його щоденникові записи починаються лише з 10 січня 1919 року.
Як референт пропаганди військового міністерства, він мав доволі широкий спектр завдань. Насамперед відповідав за організацію друку періодичних видань ЗУНР. А редагуванням «Вісника Державного Секретаріяту військових справ» Боберський займався особисто. Через нього оприлюднювали накази, розпорядження, рішення і вказівки командування. Оскільки власної друкарні міністерство не мало, пану редактору доводилось домовлятися з приватними видавцями. Зокрема з друкарнею Вайденфельда, що була на вулиці Липовій, 65.
Також він курував видання часопису українського війська «Стрілець». На відміну від сухого «Вісника», там публікували репортажі з фронту, огляд міжнародних подій, списки загиблих, історичні статті, поезію.
Окрім військових видань, Боберський організовував друк і цивільних газет: «Діло», «Народ», «Република», «Свобода», «Нове Життя» «Республіканець». Роботи було так багато, що доводилось залучати друкарні Данкевича та Хованця. Щоправда, останній не надто охоче співпрацював з українською владою. Хоча усім видавцям платили з державної скарбниці, і платили незле.
Строкаті однострої
Не менш важливим завданням стало розроблення одностроїв для Української Галицької армії. Якщо солдати здебільшого носили стару австрійську форму, то офіцери вбиралися на свій смак і гаманець. Ось як описує Боберський урочисту зустріч Петлюри на станиславівському вокзалі 24 лютого 1919 року:
Старшини одіти були в якнайрізноріднійший спосіб – в кожухах, кучмах і чоботах або чоботах і австрійських плащах і австрійських шапках, або в халявках і російських шинелях. Косматі кучми, січові кашкети, австрійки з тризубами, мазепинки, австрійки м’ягкі і тверді на головах…
Усю цю строкатість треба було привести до спільного знаменника. І не просто створити практичну й недорогу форму, а розробити окремі моделі для піхоти, кавалерії та артилерії. У цьому Боберському допомагав відомий художник Осип Курилас, який прославився чисельними портретами та шаржами січових стрільців.
Оскільки армію доводилось будувати практично з нуля, потрібні були й знаки розрізнення, нагороди, емблеми. У створенні відзнак допоміг скульптор Михайло Бринський, відомий як автор химерних фігур на фасаді будинку за адресою Шевченка, 44. Із завданням він впорався блискуче. У франківського художника Богдана Бринського зберігається невеличка колекція відзнак УГА, які розробив його талановитий вуйко.
Зі званнями сутужно
В УГА існувала своя система військових звань, що відрізнялась від австрійської. Сержантів називали вістунами й десятниками, молодших лейтенантів – хорунжими; чотар командував чотою, тобто взводом і відповідав званню лейтенанта. Сотник керував сотнею, тобто ротою, дорівнював теперішньому капітану та підпорядковувався осавулу – майору.
Багато патріотично налаштованих інтелігентів записувалось до війська, але всі керівні посади вже були зайняті.
Люди з академічним образованням, – згадує Боберський, – не могли вийти вище понад «стрільця», «старшого стрільця», «вістуна», «десятника». «Хорунжий» і «чотар» це вже недосяжна мрія, неначе «фельдмаршал».
Правда, був і простий шлях піднятись кар’єрними сходами – піти на фронт і проявити себе в бою. Там росли швидко, а ось у тилу звання були значно скромнішими.
Сам Боберський мав чин чотаря, тобто лейтенанта. При його знайомстві з Петлюрою отамана дуже здивував цей факт, адже в армії УНР на штабних посадах сиділи суцільні полковники. Віце-президент ЗУНР Кость Левицький зауважив Петлюрі, що «в галицькій армії старшини одержують вищі ступені дуже повільно». Цим підтримувався престиж офіцерського звання та суттєво економився державний бюджет.
Далі буде.
Іван Бондарев | 
