Москалі повернулися в Боднарів несподівано 25 липня 1944 року з боку Галича. Мадярський гарнізон не тримав оборону, а втік, підпаливши дідову стодолу разом зі складеними в ній зброєю та боєприпасами. Батькові з двоюрідним братом-однолітком ще вдалось винести з палаючої стодоли мадярський ручний кулемет.
Основні сили радянських військ далі на Вістову і Калуш, але й у селі залишилось багато війська, яке пиячило, горланило і довго не вкладалося спати. Також привезли кіноустановку й крутили пропагандистське кіно. Не провівши розвідки довколишніх сіл і не виставивши сторожі, горе-вояки забулись у хмільному сні. Навряд чи є в цьому вина солдатів, але вина командира безсумнівна. Адже в СРСР командирами ставили не найрозумніших, а лише відібраних, тобто власників членських квитків комуністичної партії, здатних безмежно вислужуватись і вчинити найбільшу підлість. Тому командири за життя солдатів не переймались і клали їх безкарно мільйонами. А нижчі командири клали тисячами, ще нижчі — сотнями, а вже найнижчі — лише десятками.
У Боднарові москалі перетяли дорогу Станіслав — Калуш і німці в Станіславові опинились відрізаними. Тому гітлерівці в сутінках підійшли на Кривулю над селом, поставили машини звукорозвідки, записали шуми, вирахували координати розташування москалів і за ними навели гармати та міномети. На світанку німці оточили село автоматниками, а тоді артилерією накрили вирахувані об’єкти. Перелякані радянські солдати вискакували з хат без зброї, в одних підштаниках, безладно бігали, наскакуючи в усі боки на автоматні черги, і ледве чи хто з них утік.
Захопивши село, німці три дні відступали зі Станіславова — суцільною колоною перли солдати і техніка. Також вони погнали перед собою і знищили тих солдатів Червоної армії, які попередньо прорвались на Вістову, Калуш і Голинь і в результаті опинились там в оточенні. Тим часом війська СРСР 26-28 липня обстрілювали село артилерією з боку Бриня, спалили ближні до Бриня пів села (в тому числі вулицю Галицьку), а також церкву з кількасотрічніми метричними книгами. Церкву ж розстріляли відповідно до вимог радянського підручника "Артиллерия” — як об’єкт для пристрілювання артилерії (див. "О чем поведал металломусор"). Чомусь наші краєзнавці вважають спалення церкви випадковістю і не враховують вимог радянських настанов використовувати саме церкви для пристрілювання при проведенні артобстрілів. Таку хибу зробив як Володимир Топольницький у книзі «Боднарів» (с. 86), так і Федір Попадюк у книзі «Боднарів. Історія розвитку села від найдавніших часів до наших днів» .
А німці за собою при відході у Вістовій підірвали міст через Лімницю. Аж після відступу німців підійшли радянські солдати зі Станіслава, і посунули вони вже не на Вістову, а на Бабин, де вцілів міст через Лімницю. І весь фронт пройшов через Бабин і той бабинський міст.
П’ятдесят років комуністи брехали про «подвиг червоноармійців», вигадавши міфи про «запеклі триденні бої», «подвиг Корякова», спорудивши бетонний монумент Корякову і щорічно зганяючи людей на мітинг для покладання вінків до того монумента, але жодним словом не згадували про бездарність командирів Червоної армії та причину загибелі сотень солдатів. Навіть у незалежній Україні одна з калуських газет продовжувала щорічно друкувати побрехеньки партагітаторів і ветеранів-комуністів у цьому дусі. Корені брехні походили з мемуарів радянських командирів, «відшліфованих» радянською цензурою. Витяги з цих мемуарів розміщені на сайті «Старий Калуш».
ЯКИМ БУЛО ВИЗВОЛЕННЯ КАЛУША?
Аналіз мемуарів «И. В. Саксеев, полковник в отставке. Через Днестр» породжує певні запитання.
1) При описуванні підходу до Дністра знаходимо протиріччя між фразами «догнали взвод конной разведки полка» та «дозор достиг реки Днестр». Це видає факт, що дозор не догнали, а зустріли при поверненні, тобто Саксєєв не геройськи мчав у розвідку попереду полку, а боягузливо очікував на повернення дозору. А от сусіди справа і зліва в ту хвилину вступили в бій:
«Через несколько минут раздался сильный взрыв — это фашисты взорвали мост через Днестр. В том же направлении слышалась ожесточенная перестрелка”, тоді як геройський Саксєєв зі свом полком ще два дні ховались у кущах і “старались ничем не выдать нашего намерения».
2) У наступному розділі «В предгорьях Карпат» щільність брехні наростає:
«Километрах в шести-восьми от Галича противник обстрелял головную походную заставу».
Досить глянути на карту, щоб побачити в селі Комарові перехрестя з дорогою Єзупіль — Блюдники, і на подібному перехресті обов’язково була застава. Тоді дорогу від Галича до Калуша стерегла мадярська військова частина. А доблесні мадярські вояки воювали хіба що проти беззбройних українських студентів на Закарпатті в 1939 році. При появі ж озброєного війська мадяри втікали з рекордною швидкістю, якій позаздрили б і олімпійські чемпіони.
Тож, мадярська застава негайно драпнула, причому з хитрим маневром убік від стереженої дороги — дорогою на Сокіл і Блюдники «в направлении реки Ломница, где в бой вступил 1-й батальйон». Тут треба зауважити, що на протилежному боці Лімниці проходила німецька лінія оборони, яка, звісно ж, не пропустила радянський 1-й батальйон. Тому полку Саксєєва залишився відкритим тільки напрямок на Калуш, який повинні були обороняти мадяри, але цього вони не збирались робити. Тож, полк 25 липня зустрів опір тільки «При подходе к селу Подгорки, последнему населенному пункту перед Калушем», де на роздоріжжі також мала бути застава.
Змальований героїчний наступ проти нечисленної застави має напрочуд комічний вигляд. Надалі був абсолютний провал, адже німецька лінія оборони тяглася височинами лівого берега Лімниці через Калуш і була суцільною й доволі якісною. Німці влучним кулеметним вогнем вражали все на відстані до пів кілометра і наступ Червоної армії не мав жодного шансу попри масові втрати. Залишався тільки варіант рухатися на безпечній відстані вздовж лінії оборони на південь до Пійла і Голиня. Таким чином утворився об’єм казана, в який потрапили оточені радянські частини. Замість опису трагічної загибелі оточених у казані солдатів «мемуари» описують абсолютні вигадки про неймовірні перемоги. Замовчується сам факт відрізання 26 липня 1944 року в Боднарові калуського казана та удару в спину німецькими частинами зі Станіславова.
3) Непослідовною є згадка про повторний прихід Червоної армії 28 липня після відходу німецьких частин зі Станіславова:
«28 июля, освободив Боднаров», — адже Боднарів був зайнятий ще опівдні 25 липня та через бездарність командування втрачений на світанку 26 липня з загибеллю всіх розміщених у селі солдатів Червоної армії.
Скромним є й опис наступних провальних спроб наступу на німецьку лінію оборони 28-30 липня з неймовірними втратами:
«Однако эти действия успеха не принесли. Враг оказал сильное огневое сопротивление».
Адже лінія оборони розташовувалась на височині вздовж долини Лімниці. Позиції, окопи й доти були замасковані, а територія перед ними — оголена, тому кулеметним вогнем вибивали до ноги всіх на відстані пів кілометра, не підпускаючи навіть на відстань автоматного пострілу, тобто не допускаючи навіть спроби штурму.
Далі автор плутано, непрямою згадкою подає викривлений опис попереднього німецького удару в спину радянських частин зі Станіславова (через Боднарів) 26 липня:
«Враг цеплялся за Калуш еще и потому, что через него отходила на Долину Станиславская группировка».
Та й події 30 липня 1944 року зовсім не описуються:
«Город Калуш был освобожден 30 июля 1944 года совместными усилиями 147, 141, 395-й, а также частью сил 161-й стрелковых дивизий».
Хоча подія була знаковою.
На третій день провальних атак на німецьку лінію оборони німці організовано відступили без жодного бою. Причину такого повороту подій мені повідав уродженець Хотіня Мудрик Михайло Іванович: його земляк дуже ненавидів німців (хоча й до москалів не мав жодної любові) і виліз на водонапірну вишку коло вокзалу, яка знаходилася поблизу німецької лінії оборони. Тож з цієї вишки він відкрив безладний кулеметний вогонь, який не завдав німцям серйозної шкоди, однак дуже перелякав їх. Німці подумали, що їх обходить Червона армія, і тоді вони раптово відступили без бою через Завадку на Стрий. Тому пам’ятник за визволення Калуша від німців мав би бути присвячений нашому землякові.
«ЧУДЕСА» ВИЗВОЛЕННЯ
Друга мемуарна книга «Г. В. Бурнашов. В боях за Калуш» містить описи багатьох «чудес» (лапки довкола цього слова вказують не на іронію, а на пряму цитату. — Авт.):
1) Першим чудом серед них треба визнати виконання командиром полку Хамідовом функцій машиніста паровоза в бою на залізничному мості через Дністер між Водниками і Єзуполем (чомусь радянська пропаганда вважала зайвими назви цих населених пунктів і вони не згадані в мемуарах).
2) Наступним чудом були дії молодшого лейтенанта Корякова (опис добряче нагадує казку) в бою з численними німецькими танками, про які місцеві жителі 50 років не могли нічого згадати, хоча добре пам’ятали мадярський гарнізон у Боднарові та його втечу перед появою Червоної армії, яка без жодного пострілу промарширувала Боднаровом на Вістову і Калуш.
3) А чудеса наростають! Як дивно відрізняються мемуари Саксєєва і Бурнашова щодо опису пересування частин радянської армії 25 липня 1944 року від Галича до Калуша! Дві історії, одна правдивіша за іншу! Адже в описі Бурнашова «3-й батальон 15-го стрелкового полка и 1-й батальон 600-го стрелкового полка» зуміли ввечері 26 липня вийти на околиці Калуша, тоді як в описі Саксєєва 600-й полк був там ще ввечері 25 липня, а 15-й полк з’явився «28 июля, освободив Боднаров».
4) Меншим чудом виглядають подвиги 5-ої роти в Боднарові, які місцеві жителі та Саксєєв чомусь спростовують.
5) Зате величним чудом є подвиги 3-го батальйону в Бабині, які жителі Бабина також чомусь заперечують.
6) А яким вражаючим описано подвиг командира полку Хамідова в посівах жита!
7) Далі чудеса наростають: Хамідов з полком промарширував з Водників через Єзупіль, Сілець, Комарів, Боднарів і потрапив у калуський котел, так і не побувавши у Станіславові, а його 147-а дивізія отримує орден Богдана Хмельницького і звання Станіславської. І ця інформація якимсь чином подається в мемуарах Бурнашова як заслуга Хамідова.
8) І найбільше чудо. За потрапляння в калуський казан Хамідов був не покараний, а навпаки — нагороджений полководницьким орденом Олександра Невського. Спадає на згадку народний фолкльор про принципи радянської влади: покарання невинних і нагородження непричетних.
Малозрозумілою в меруарах Бурнашова виглядає згадка про «Ожесточенные бои с превосходящими силами противника», які відступали зі Станіслава на Калуш. Щоб зрозуміти те, що описує Бурнашов як переслідування відступу німців, треба знати про калуський казан, командирську бездарність і переховування в житі підполковника Хамідова.
Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, краєзнавець | 
