Часто жартують, мовляв, коли Колумб ще тільки плив до Америки, то бойки вже звідти верталися. А якщо без жартів, то першими трудовими мігрантами, які відкрили українцям заокеанський континент, зокрема Канаду, були два звичайні чоловіки із села Небилова Рожнятівського району – Іван Пилипів і Василь Ілиняк.

Нині про них у селі нагадує пам’ятник, а ще живе найближча родичка одного з першопроходців, пише Репортер.

У кожній хаті по заробітках

До Небилова з Франківська їдемо через Чорний ліс страшенно розбитою дорогою. На Краснянському горбі у порожню маршрутку пакується, здається, пів села Красне, а потім ще пів села Слобода Небилівська. Усі їдуть на базар до Перегінська й усі без масок.

«А вам у Небилів до кого?» – перепитує цікава жіночка. «Та про ваших емігрантів перших хочемо дізнатися». «А, то я вам скажу де вийти. То ще далеко. Село довге. Там біля школи є пам’ятник, – не вгаває жіночка. – Нє, нема багато наших у Канаді. Ще ті давні як поїхали й повмирали, а більше нема. В кожній хаті хтось на заробітках, але то у Польщі, то у Чехії. Майже через хату. Тепер на шведів канал пробили і закликають один другого на роботу. Жити якось треба, то їдуть».

На роздоріжжі в центрі села «Репортер» вже чекають Ірина Візнович та її донька Юлія. Пані Ірина – вчителька історії, вже вісім років на пенсії. Прийшла з цілою торбою папок і журналів з газетними вирізками, фотографіями, записами, книжками про тих перших емігрантів. Каже, цю тему досліджувала разом із дітьми. Організувала кабінет історії. Нині він на ремонті. До речі, найціннішим експонатом у шкільному музеї є скибочка землі з могили Івана Пилипіва, яку привіз його син Василь майже через 70 років.

Ремонт до річниці

Пані Ірина дістає усі свої записи на шкільному подвір’ї, біля пам’ятника Івану Пилипіву та Василю Ілиняку. Саме вони першими на Галичині вирушили до Канади 7 вересня 1891 року. Кораблем «Орегон» через океан аж за 22 дні дісталися до канадського міста Квебек.

Про Канаду і що там можна заробити, а головне, що дають доб­рий шмат землі, Іванові розказали німці, які жили у Небилові. На подорож у пошуках кращого життя Іван підбив товариша Василя Ілиняка. Поїхали лише удвох. Коли влаштуються, то мали повернутися за родиною. Так і зробили трохи більше, ніж через рік. Крім того, з села заагітували ще дві родини, а також кілька сімей із навколишніх сіл.

За словами пані Ірини, тоді втікали за кордон від без­земелля й засилля австрійської влади. А в Канаді на той час за 10 доларів можна було отримати до 65 гектарів. На це чоловіки й купилися.

На чужині працювали тяжко, але згодом стали заможними фермерами. До речі, в Україну з того першого разу більше не поверталися. Іван Пилипів прожив 77 років і помер у 1936, а Ілиняк пережив його на 20 років.

Ірина Візнович розповідає, що у 1991 році – на 100-річчя еміграції – за колгоспні кошти у селі поставили пам’ятник на їхню честь. Закликали скульпторів із Львова. Чекали на шанованих гостей з Канади. Нині це єдина згадка про перших емігрантів.

Також розказує жінка, що тоді у селі побудували й церкву Архистратига Михаїла. Її спорудили на місці старого храму, який згорів від блискавки. Поруч ще зберег­лася кам’яна дзвіниця, датована 1909 роком.

Ще до приїзду гостей зробили дорогу від Рожнятова до Небилова – рівно до школи, до пам’ятника. Через 10 років її трішки підлатали, бо теж готувалися зустрічати шанованих гостей. На відзначення 120-річниці еміграції до Небилова приїхали посол Канади в Україні Ігор Осташ і президент Канадсько-української торгової палати Зенон Потічний.

Цікаво, що наступного року буде 130, тож у селі надіються, що теж щось поремонтують.

Той самий смак

З найближчих родичів перших емігрантів у Небилові мешкає 87-річна Ольга Винник з роду Пилипів. Її дід Юрко був рідним братом Івана Пилипіва. Чого дід не їхав слідом за братом, каже, досі не знає. Свого часу пані Ольга була головою сільради, а потім вчителювала. Саме завдяки їй у селі поставили пам’ятник.

Вперше з рідними з-за океану пані Ольга побачилась у 1966 році, коли до Небилова приїхав син Івана Пилипіва – Василь.

Пригадує, що розказував, як його батько працював у лісі, а потім і він поруч із ним. Як складали копійка до копійки і так стали на ноги.

«Потім діти ферми тримали, хоч тяжко робили, але щось мали, – розповідає бабуся. – Держава помогла – коли приїхали, то дали велику позику. Я того Василя по селі водила. Казав, що файно, байка все. А раз попросив відвезти його у горішню частину села, де була батьківська хата. Поїхали. На подвір’ї ще була стара груша, якраз достигали плоди. І що мене найдужче здивувало, він зірвав ту грушку, вкусив і каже: «Ота сама грушка, я її добре пам’ятаю». То люди так плакали… Його забрали, коли мав вісім років і він запам’ятав той смак рідної землі. А коли приїздив, то вже був старий дід».

Через кілька років – у травні 1974 – пані Ользі вдалося відвідати свою родину в Канаді. Родичі дали запрошення, тож їй зателефонували з Києва, чи не хоче полетіти. «Боженьку, та як не хочу?!» – сміється бабуся.

Але їхала у складі цілої делегації. Пригадує, що було їх тоді 21 – артисти, журналісти, дипломати й вона.

Були в Едмонтоні, Вінніпегу, Торонто, Монреалі. Потім полетіли до США – Чикаго, Нью-Йорк, Вашингтон.

Про ту подорож у бабусі є списаний зошит. Там описує все, що бачила. Гарні невеличкі будинки у Монреалі. Про те, що біля храмів афіші з розкладом, як у теат­рі. Навіть записала номер літака, яким летіли.

Розказує, що у групі з ними був чекіст, який за всіма слідкував, аби хтось там не лишився та щось зайвого не казав.

«Я мала виступ у Монреалі перед українцями, то перед тим він підійшов до мене, мовляв, Ольга Михайлівно, ви там обережно зі словами. А тоді що? Треба було хвалити радянську владу, – сміється жінка. – Але я виступила файно. Всі плескали».

У Монреалі гостювала у старенької тітки. Вона говорила українською, а вже її діти та онуки – через перекладача. Привезла їй в подарунок вишивану сорочку. А ще паску й рушник замовила у місцевої жінки з Небилова. Той рушник повісили на пам’ятник Шевченку у Монреалі.

Пригадує, щодня мали якусь програму й зустрічі з діаспорою. Дуже запам’ятала, як старші жіночки плакали, коли розпитували про Україну, що теж хотіли б хоч раз подивитись на рідне село.

Нині, каже Ольга Винник, зв’язку з канадською родиною не має. Старші повмирали, а молоді вже не пам’ятають.

«Може думають, що й мене вже на світі нема, – зітхає бабуся. – Поки був дядько й тітка живі, то присилали і листи, і посилки. Хусток квітчастих багато, то я пороздавала, кофтів. Оце була колись за океаном, а нині стара, хату не можу перейти».

Також пропонуємо переглянути документальний фільм “Наші найперші. Українські відкривачі Канади». Журналіст Вахтанг Кіпіані спробував знайти їхніх нащадків за океаном. 

Світлана Лелик