В історії кожного населеного пункту є особистості, що вписали свої імена яскравими літерами на сторінки історії. Одні є відомими, інші менш знаними. Але це не означає, що ми повинні забувати про тих чи інших. Просто в житті часто бувало так, що доля закидала людей далеко від рідних місць. І вже десь там, далеко від рідної оселі, вони будували своє самостійне життя. Додому поверталися у спогадах. А так, як людська пам’ять не завше усе може зберегти і зафіксувати, то про них часто забували. І тільки зусиллями дослідників їхні імена провертаються на сторінки історії окремих населених пунктів краю.
Сьогоднішня наша розповідь про Теодора Найдича, уродженця села Делієве. Він народився 1912 року в сім’ї Ілька та Катерини Найдичів, які виділялися у селі своєю активною громадською позицією разом із родинами Дівончуків, Дуркачів, Сипняків, Бодів. Молоде подружжя плекало у своїх дітей патріотизм та жертовність у боротьбі за волю народу. Теодор та його молодший брат Михайло (1919 р.н.) виросли справжніми громадянами і не посоромили честі  давнього роду. 
Теодор Найдич здобув гімназійну освіту у Станіславській гімназії. Ще під час навчання долучився до Організації Українських Націоналістів. У 1932 році його було заарештовано, судили на Надвірнянському процесі. Захищав Т. Найдича та побратимів відомий адвокат Олександр Чорненко.
Коли у Галичі проходило святкування Дня Сокола  у 1936 році,  Т. Найдич виступав як член партії. У своєму слові закликав українців до солідарності та згуртованості, а також готуватися до світової олімпіади в Берліні. Він вів мову про те, що «совіти на сході України доводять український народ до руїни». Цікавим є і той факт, що коли Теодор приїжджав у рідне село під час вакацій, то працював бухгалтером молочарні, якою керував у Делієвому інженер Євген Скаліш.
Не відомо, за яких обставин на початку Другої світової війни  Теодор Найдич опинився у Відні. Найвірогідніше, він там  здобував вищу освіту. Саме тоді там формувався студентський загін при так званому батальйоні «Роланд», до якого були включені українські студенти. Під керівництвом Ріко Ярого після короткої підготовки їх направили на Одещину (в тил румунської армії) із завданням утримувати «порядок». Проте згодом німецьке командування зрозуміло, що із студентського батальйону великої користі не буде, а тому його розформували та роззброїли. Студенти повернулися до Відня, але не всі.
Із спогадів солдатів батальйону ми довідалися, що найрішучіші, найсміливіші студенти-патріоти почали вести відкриту і антигітлерівську пропаганду. Почалися арешти і розстріли. Не повернувся до Відня Теодор Найдич, доля  якого занесла аж до Кривого Рогу.
Український національно-визвольний рух у цьому місті було організовано похідною групою ОУН під проводом Петра Ріжка, яка прибула у місто 14 серпня 1941 року. До її складу входили Ярослав Потічний, Мирослав Мричко, Дмитро (за іншими джерелами Олександр) Горбачів, Іван Саляк, Іван Тарнавський, Ганна Максимець та інші.
Там тоді перебував і Теодор Найдич. Очевидно, що, здобуваючи вищу освіту, він добре вивчив німецьку мову, а тому працював перекладачем у німецькій армії і налагодив близькі контакти з місцевим українським підпіллям та проводив самостійницьку пропаганду. Восени 1941 року Т. Найдич був заарештований співробітниками гестапо та на початку 1942 року замордований у Криворізькій в’язниці під час допитів.
Орган проводу ОУН «Ідея і чин» за 1943 рік надрукував імена патріотів, знищених під час німецької окупації. Як подає видання, в Кривому Розі були страчені гестапівцями Теодор Найдич, Степан Кумин, Сергій Шерстюк, Ганна Максимець.
Так закінчилося життя  молодого українського патріота, якому не виповнилося й тридцяти років. Але він загинув як герой, а герої, як відомо, мають жити у пам’яті прийдешніх поколінь. На жаль, гортаючи сторінки книги Богдана Боди «Історія села братів Ліїв» (Івано-Франківськ, 2000р.), ми не зустріли там належного висвітлення життя і діяльності Теодора Найдича. А він, без сумніву, належить до когорти славних уродженців цього села. Тим більше, що трагічною була і доля усієї сім’ї, яка виростила і виховала Теодора. Відомо, що його брат Михайло, теж член ОУН, загинув у Станіславській (або Краківській)  тюрмі під час війни, а батьків енкаведисти вивезли ще у 1940 році в Сибір. Вони повернулись додому тільки у 1957 році.
Дуже сподіваємося, що після цієї публікації ситуація зміниться і хтось із краєзнавців, а, можливо, із учнів школи, у якій, до речі, колись працювала моя мати, зможуть більше на місцевому матеріалі розповісти про життя цієї родини та Теодора Найдича зокрема. 
   
                                                                                                                                                                                                     Іван Драбчук, історик, член НСКУ