У давньому Станиславові м’ясники і ковбасники були не просто представниками харчової промисловості. Різники були у місті впливовим кланом, який нерідко диктував свої умови громаді і створював значні проблеми для міської влади. Серед ковбасників було багато заможних і відомих у місті осіб, які володіли нерухомістю і вели активне громадське життя.
«Мізерія» з м’ясом
Переважно різники були євреями, які не працювали в суботу. Тож у другій половині ХІХ століття, коли в місті не було жодного різника-християнина, купити в суботу м’ясо було неможливо, адже всі євреї зачиняли крамниці. Щоправда, в кінці ХІХ століття вони почали наймати помічників-християн, які вели торгівлю по суботах, але вже у 1900 році преса повідомила, що різники припинили цю практику.
У 1869 році тоді ще заступник бургомістра Іґнацій Камінський писав, що з м’ясом у Станиславові була «мізерія», тобто справжня біда, яку спричинила монополія євреїв-різників.
«Ми вирішили заснувати християнську м’ясну крамницю і з цією метою зібрали разом 3 тис. злотих ринських, – писав Камінський. – Почали шукати християнського різника, але такого не було ні в Станиславові, ні в його околицях. Їду до Львова, до тогочасного президента Кребля і прошу його порекомендувати для Станиславова професійного християнського різника… Ми облаштували крамницю в нижніх приміщеннях будинку міської пожежної служби й оздобили її квітковими вазонами, так як це робили в крамницях великих міст. Християнська людність повалила до нашого магазину, я також схилив на наш бік гарнізонне військо, яке стало брати м’ясо тільки з нашої крамниці. Справа розвивалася і з кожним днем набирала обертів.
Але вже на початку роботи після відкриття до нас доходили нарікання й письмові скарги, що в нашій крамниці продавалося таке погане й зіпсуте м’ясо, що його належало викинути до смітника. Вхопившись за цю «ниточку», я добрався до «клубка» й дізнався, що служниці тих пань, які купували м’ясо за готівку, замість того, щоб іти до християнської крамниці, як їм наказували господині, приваблені центами від єврейських різників, брали від них найгірше м’ясо, а перед своїми панями виправдовувалися, що таке м’ясо їм продали в християнській крамниці… Ось такі міни нам підкладали, щоб відбити у людей бажання в нас купувати і знищити нашу крамницю».
Через постійні інтриги й підступи конкурентів крамниця врешті-решт припинила своє існування.
У Станиславові з 1859 року діяла спеціальна інструкція для різників, якої вони повинні були суворо дотримуватись. У розділі 3 цього документа говорилося, що різник не мав права додавати до м’яса кістки чи шматки іншого ґатунку. Допускалися лише дрібні кістки, які неможливо було відділити від шматка.
Чи дотримувались різники цього правила? Ось що повідомляла місцева преса в 1905 році: «В нашому місті постійно чути скарги на несумлінність різників. Вони постійно підвищують ціни на м’ясо, але навіть за таку високу ціну на кілограм м’яса кладуть половину кісток і різноманітних м’ясних відходів. Переважна більшість різників ошукує на вазі. Сміливіші покупці протестують і пояснюють різнику, що платять за м’ясо, а не за кістки, але отримують таку грубу відповідь, що в другий раз уже не наважуються сперечатися. Наші пані вже до цього звикли і переносять то все терпляче, стримуючи своє обурення. Різники зовсім не дбають про споживача, бо знають, що він усе одно до них прийде, а якщо піде в інший магазин, то знайде там таку саму обслугу».
У вересні 1905 року за ініціативою бургомістра Артура Німгіна була створена комісія, яка мала боротися зі свавіллям різників. Було вирішено, що відкривати крамниці, підзвітні магістрату, немає сенсу, адже навряд чи вдасться продавати в них м’ясо набагато дешевше. Комісія ухвалила значно ефективніше рішення: створити здорову конкуренцію. Було ухвалено дати дозвіл на торгівлю в Станиславові м’ясникам з інших міст – Богородчан, Тлумача, Тисмениці, Єзуполя. Для них магістрат безкоштовно виділяв приміщення.
За Другої Речі Посполитої шальки терезів хитнулися в інший бік – тепер уже станиславівські євреї скаржилися на перебої з м’ясом. Так, у 1937 році в Станиславові була проблема з кошерним м’ясом. Преса писала, що ситуація з таким м’ясом у місті була чи не найгірша у цілій тогочасній Польщі. Наприклад, у Перемишлі на 20 тис. євреїв припадало 35 тис. кг кошерного м’яса, а в Станиславові на 30 тис. євреїв – лише 22 тис. кг. Станиславівські євреї навіть відправили делегацію зі своїх представників до станиславівського воєводи, щоб обговорити з ним важку ситуацію в місті з м’ясом для євреїв.
Міський різничий цех
У серпні 1904 року магістрат Станиславова ініціював створення санітарної комісії, яка мала працювати над покращенням санітарного стану громадських будівель та установ міста, вулиць, а також контролювати дотримання гігієни у закладах харчової промисловості, торгівлі та закладах громадського харчування. Того ж року комісія запропонувала плани побудови міського різничого цеху, де м’ясопереробка мала здійснюватися з дотриманням усіх санітарних вимог. Такий цех відкрився у 1909 році на теперішній вулиці Петлюри.
Він складався з семи приміщень: для забою великої рогатої худоби, забою свиней, холодильника, котельні з двома паровими котлами та компресорною дільницею з обладнанням для виготовлення холоду. Крім цих приміщень, на території цеху знаходились два господарські приміщення для утримання великої рогатої худоби та свиней перед забоєм та невелике житлове приміщення для проживання сторожа. В цеху працювали 19 осіб. Одноразово цех міг переробити 12 голів великої рогатої худоби та 12 свиней. Штучний холод для холодильника вироблявся за допомогою вуглекислотного компресора. В холодильнику також були окремі приміщення для зберігання м’яса приватними особами. Прибуток міського різничого цеху в 1933-1934 роках складав 192 тисячі злотих, а вже в 1939 році всі його приміщення були передані новоствореному м’ясокомбінату.
Ковбасники Станиславова
На зламі ХІХ і ХХ століть у Станиславові було 64 ковбасники-поляки і 20 русинів (українців). Одним із найвідоміших і найзаможніших був Миколай Волонтковський, чия крамниця з 1904 року працювала не де-небудь, а на першому поверсі міської ратуші. Свою кар’єру Волонтковський розпочинав у Львові і Кракові й лише через сильну конкуренцію мусив переїхати до Станиславова. Як бачимо з реклами, розміщеної в «Кур’єрі станиславівському» від 27 березня 1904 року, крамниця Волонтковського знаходилась у ратуші навпроти «Вірменської» церкви (нині Кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ). В ній продавалися різноманітні ковбаси – краківські, місцевого виробництва, рублені й з полядвиці, ковбаса «Польська», яку потрібно було додатково варити, шинка маринована «по-празьки», м’ясні рулети та інші делікатеси. Власник гарантував помірні ціни й охоче надсилав замовлення в провінцію.
У 1906 році Волонтковський став першим місцевим купцем, який почав продавати у своїй крамниці вироби з конячого м’яса. Як не дивно, ці екзотичні делікатеси містяни сприйняли на «ура». Вони мали такий хороший збут, що Волонтковський згодом розширив їхній асортимент і навіть почав продавати кінське м’ясо.
У 1918 році Миколай Волонтковський придбав кам’яницю за сучасною адресою вул. Чорновола, 4. У 1922 році він звернувся до староства за дозволом на відкриття ковбасного цеху в підвалі власної кам’яниці. Одержання дозволу далося нелегко, бо будинок був у центрі міста. Власник був змушений усунути недоліки, виявлені спеціальною комісією, і у 1926 році таки отримав дозвіл і ввів цех в експлуатацію. Волонтковський був власником цієї кам’яниці аж до радянської націоналізації і мешкав із сім’єю в квартирі № 4 цього ж будинку. Як свідчить реклама, фабрика ковбас Волонтковського була обладнана мотором і устаткована згідно з найновішими технічними і гігієнічними вимогами.
Популярною у Станиславові початку ХХ століття була й крамниця Вінцентія Слапи. У давній пресі можна знайти згадки про те, що саме його крамницю містяни обирали найчастіше, коли робили закупи м’ясних делікатесів до великих свят. Він мешкав у Княгинин-Колонії (район сучасних вулиць Бандери і Марійки Підгірянки та Майзлів), а свій товар продавав у Станиславові у великій крамниці на площі Ринок. Поряд зі своїм помешканням пан Слапа мав великий склад товару.
У жовтні 1910 року преса повідомила, що в господарстві пана Слапи сталася велика пожежа, від якої суттєво постраждали і помешкання ковбасника, і складські приміщення з продукцією. Добре, що вчасно нагодилися пожежники Княгинин-Колонії, які не дали вогню поширитися ще й на сусідні будівлі, зокрема військові склади провіанту. З 1911 року, після смерті ковбасника, крамницею володіла пані Слапова, його дружина.
Відомим ковбасником Станиславова був і українець Габріель (Гаврило) Зегзда (1861-1926). В лютому 1903 року він відкрив крамницю ковбас і м’ясних делікатесів на першому поверсі колійової дирекції (тепер головний корпус медуніверситету). Свою крамницю мала й Марія Зегзда – сестра Габріеля. Вона знаходилась у колишній будівлі пожежної служби (на місці теперішнього скверу імені «Руської трійці»). Але того ж таки 1903 року вона дала оголошення про її продаж. Мешкав Габріель Зегзда на вул. Ґолуховського, 39.
У пресі фігурує ще одна представниця родини Зегздів – Кароліна, яка теж займалася продажем харчових продуктів і у червні 1908 року отримала дозвіл від магістрату на продаж гарячих і холодних закусок у будинку на розі вул. Білінського і Ґолуховського (тепер вул. Сахарова і Чорновола). За Другої Речі Посполитої Кароліна володіла кам’яницею на вул. Ґолуховського, 30, яку здавала в найм.
Були у Станиславові й менш відомі крамнички м’ясних делікатесів. Так, у будівлі «Сокола» (тепер площа Міцкевича, 4) розташовувалася крамничка Антонія Шидловського, яка в рекламі обіцяла своїм клієнтам якісну продукцію за поміркованими цінами. Так, кілограм смальцю тут можна було купити за 75 центів, що було зовсім недорого як на ті часи. На площі Ринок, 21 знаходилася крамниця ковбасних виробів Яна Маника. Реклама стверджує, що в магазині було завжди чисто, а товар був виготовлений із дотриманням гігієни та з якісних продуктів. На вул. Трибунальській, 4 (тепер вул. Шеремети) діяла ковбасна крамничка Лукаша Торончака, де продавали різні види шинки, краківську ковбасу та інші смаколики.
У міжвоєнний період популярністю у покупців користувалися м’ясні делікатеси ковбасника Віктора Галата, який мав у місті аж дві крамниці – на вул. Ґолуховського, 122 і на вул. Сапєжинській, 57. Під час ремонту будинку на теперішній вул. Чорновола знайшли рекламу крамниці Галата – своєрідне вітання з минулого.
Олена БУЧИК |
