Ольга Думанська — дружина добре відомого в області та в Україні футболіста і тренера Мирослава Думанського. Пані Думанська за фахом лікар, колись теж спортсменка, першорозрядниця з гандболу. Вона не тільки переймалася долею чоловіка і сина Ярослава, теж відомого футболіста, а й завжди була їм найкращим порадником. Мирославові Думанському цього року виповнилося б 85.
Футбол — не лише захоплення
— Мирослав Думанський народився 1929 року в Станиславові, — каже Ольга Володимирівна. — Його дитинство пройшло в районі «Бельведер». У сім’ї любили футбол. Батько разом із братом виступав за місцеві команди і за будь-якої нагоди брав малого Мирослава на матчі. Досить швидко з’ясувалося, що футбол для нього — не лише захоплення. В 1946-му Мирослав розпочинає активно грати в футбол. Спершу грав за міську команду «Медик». З 1947 по 1950 рр. вже у складі «Спартака» постійно змагався в першостях України серед виробничих колективів фізкультури. Саме в 1949-му станіславська команда, у якій був Мирослав, стала третім призером Всесоюзної ради товариства «Спартак». Відтоді упродовж 14 сезонів, окрім рідного колективу (1949—1950 рр. та 1957—1962 рp. — Б. Б.), грав за львівський ОБО і «Шахтар» з міста Сталіна (нині Донецьк).
Нас поєднав спорт
Нас обох у далекому 1955-му поєднав спорт. Мирослав Думанський, виступаючи за «Шахтар», уже був досить відомим футболістом, а я в той час, закінчивши школу, вступила до медінституту і продовжувала займатися гандболом і баскетболом. Якраз Мирослав приїхав у відпустку в рідне місто і, щоб підтримувати спортивну форму, грав у хокей з шайбою або в спортивній залі — у баскетбол (зала була на другому поверсі кінотеатру ім. Івана Франка, нині «Люм’єр» — Б. Б.). Там ми і познайомилися, а спільна любов до спорту привела до спільної любові й у житті. 15 січня 1956 року ми стали на рушничок щастя.
Відпустка пролетіла швидко, і Мирослав, поїхавши в Сталіно, відразу почав розмову про перехід до футбольної команди «Спартак» (Станіслав). Ця боротьба за переїзд у рідні місця закінчилася тільки після зустрічі з міністром вугільної промисловості Казанцевим, котрий офіційно підписав заяву, що з 1 січня 1957 року Думанського буде відпущено до Станіслава.
Дуже довгим видався той рік — і як тільки траплялася найменша нагода, він приїжджав додому.
Був лідером колективу
А перед цим на першій літній Спартакіаді народів СРСР півоборонець Думанський виступав у складі збірної нашої республіки, яка виборола бронзові нагороди. За цей успіх Мирославові, першому з-поміж футболістів Прикарпаття, було присвоєно почесне звання «Майстер спорту СРСР». Йому тоді випала нагода грати в одній збірній з такими відомими майстрами, як Олег Макаров, Віталій Голубєв, Юрій Войнов, Віктор Терентьєв, Михайло Коман, Григорій Граматикопуло. Думанського неодноразово залучали до участі в міжнародних товариських поєдинках для підсилення динамівців Києва та Тбілісі.
Повернувшись у 1957-му до «Спартака», який на той час виступав у класі «Б», він ледь не увійшов разом з командою до класу найсильніших. У парі з молодшим братом Євгеном уміло вели гру, стали своєрідним мозковим центром «червоно-білих». Мирослава вирізняли на полі вмілі «диспетчерські» дії, він став лідером колективу за бійцівським духом, кумиром місцевих уболівальників. У 1963 році, повісивши бутси на цвях, пересів на тренерську лаву. Розпочинав працювати наставником обласних футбольних колективів — івано-франківського «Електрона», а згодом — долинського «Нафтовика», котрого у 1964 р. привів до чемпіонського титулу. Після цього досягнення Мирославові Думанському запропонували очолити провідну команду Прикарпаття — «Спартак». Саме він підбирав гравців і сформував тодішній зірковий «Спартак». Утім, кому нині не відомі імена Богдана Горичка, Тараса Белея, Володимира Сака, Степана Рибака, Ігоря Диріва, Ярослава Павліського, Петра Данильчука, Тараса Шулятицького... Вони завдяки Думанському дістали перепустку у великий футбол, а дехто навіть захищав кольори відомих клубів вищої ліги. Та й у спеціалізованій ДЮСШ «Прикарпаття», яку Мирослав іванович очолював багато років, було немало здібних випускників, що приглянулися і керівникам юнацьких збірних, і тренерам команд майстрів. А ще була нетривала робота на посаді начальника команди івано-франківського «Спартака». До останніх днів свого життя великий майстер шкіряного м’яча не полишав улюбленої справи. Виступаючи за команду ветеранів, він займався активною громадською дільністю, яка сприяла популяризації та розвиткові футболу на Прикарпатті, був членом інспекторського комітету обласної федерації футболу та Федерації футболу України.
Мій чоловік у житті був справжнім українцем, сином свого гуцульського краю. У свій похилий вік, коли 1991-го відзначали 80-річчя спортового товариства «Україна» і до області приїхала команда української діаспори, на гру з нею у Надвірні він вивів прикарпатських ветеранів. Його враження від цієї зустрічі важко передати. «Ти не уявляєш, я їх дуже полюбив, вони такі ж, як і ми», — захоплено говорив мені. Потім дуже переживав за долю українського незалежного футболу, в якому на місця нашої талановитої молоді запрошували посередніх легіонерів.
Не стало Мирослава Думанського 1 квітня 1996 року. і коли мені сумно чи неспокійно на душі, завжди переглядаю і прослуховую касету з його інтерв’ю в 1990 році на одному з каналів місцевого телебачення, яке брав Богдан Козак. Тоді ще був Радянський Союз. Ось що Мирослав розповів кореспондентові.
Репресовані футболісти
— У 1938—1939 роках я полюбив футбол і почав ним серйозно займатися. Перешкодила Друга світова війна. На Прикарпаття прийшли два окупанти: спочатку — радянський, а потім — німецький. Тож до 1944 року я про футбол забув, як і про інші види спорту. Жилося важко. Коли в Станіславі відновилася радянська влада, вирішив знову прилучитися до шкіряного м’яча. і в 1946-му мене запросили до однієї з найкращих команд області, виключно української — «Медик». У ній грали і футболісти, яким за 30, і талановита молодь. 1947 року станіславський «Медик» став чемпіоном області, здобувши право брати участь у чемпіонаті України серед аматорських колективів першої групи. В команді грали загалом лікарі, а воротарем був головний хірург. Її меценатами виступали головний лікар професор Малиновський, лікар-хірург Рогуцький і капітан команди Яворівський. У нашій зоні змагались клуби із Закарпатської, Чернівецької й Тернопільської областей. У повоєнний час на виїзні матчі було дуже важко добиратися — розбиті дороги, підірвані мости. Уявіть собі, що до закарпатського Солотвина ми їхали аж дві доби.
— А що можете сказати про тодішніх уболівальників?
— Вони дуже любили футбол. Кожна команда мала своїх прихильників. Крім «Медика», у Станіславі ще грали «Динамо», яке було сформоване з військовиків, кагебістів і міліціонерів, і «Спартак» — демобілізовані з армії офіцери та інші. Якраз між ними і велося суперництво. Правда, декому на той час не подобалося, що «Медик» об’єднував місцевих футболістів, тому наприкінці 1947-го було репресовано та заслано на Далекий Схід професора Малиновського і доктора Луцького. Словом, «Медик» невдовзі розпався. У 1948 році мене запросили до «Спартака», котрий уже вийшов на провідні ролі в області.
— Мирославе Івановичу, нині для молодого покоління футболістів матеріальні стимули, здається, переважають ігрові. А як тоді все виглядало?
— Ви заторкнули актуальну тему. Зрештою, колись для нас відповідальність, національна гідність, моральна поведінка були понад усе. Старалися як могли, щоб сподобатися глядачеві, викладалися на футбольному полі повністю.
— Тепер про сьогоднішнє. Ви були учасником матчу в Надвірні між ветеранами «Спартака» і ветеранами Спортової централі Америки та Канади. Які враження?
— Коли нас викликали в облспорткомітет і сказали, що такий поєдинок відбудеться, мені просто не вірилося. Після десятків років ізоляції — і раптом ми зустрічаємося з українцями діяспори, колишніми земляками з івано-Франківської, Львівської й Тернопільської областей. Спілкування після матчу принесло велике задоволення. Приємно дивували їхня розкутість, щирість, вражало високе почуття патріотизму до України, де народилися.
Такі зустрічі треба зробити традиційними. і зробити все залежне, щоб команди України самостійно виступали на Олімпійських іграх, на чемпіонатах Європи і світу, гідно захищали честь на міжнародних спортивних аренах. Україна дуже багата на таланти. Візьміть будь-які збірні СРСР: приблизно 70 відсотків у них — українці. Тож мені здається, що через рік-два наша країна стане незалежною і ми заявимо про себе на повну силу у всьому світі.
Суддя зробив свою чорну справу
— Яким, на вашу думку, повинен бути спортсмен, футболіст, котрий народився на цій землі, що є частиною нашої держави?
— Наше Прикарпаття досить багате на таланти. Ми якось підрахували, що з післявоєнних часів по нинішній день близько 70 футболістів з області грали за різні збірні СРСР й України, були чемпіонами Європи і призерами світових чемпіонатів.
У 1957-му мене запросили до станіславського «Спартака». Цей рік вважаю найкращим в історії прикарпатського футболу, бо ми були на порозі вищої ліги. Назавжди закарбувався в пам’яті фінал за вихід туди з участю Ленінграда, Тбілісі і провінційного Станіслава. Правда, нам напередодні сказали: думайте-гадайте, хлопці, але нічого з того не вийде — Ленінград буде першим. і от ми з «Адміралтейцем» на 15-й хвилині вже ведемо в рахунку — 2:0. Та судді знали своє — і в Ташкенті з нами робили все, що хотіли. До того ж так нахабно, що уболівальники наприкінці першого тайму вибігли на поле і зірвали матч. Втрутилися військові підрозділи, міліцейські загони, і нас силою знову примусили вийти на поле. Попри все суддя зробив свою чорну справу і ми програли — 2:3.
Можете уявити собі наш настрій після такої несправедливості. Повертаючись додому, закупили газети, зокрема «Ташкентську правду», з гострою критикою на дії арбітрів на полі. Команду викликали до першого секретаря обкому партії Я. Лисенка. Видно, уже був дзвінок з Москви, і йому, мабуть, порадили не сварити нас, тому ми почули: «Хлопці, не переживайте, все буде добре...» Проте ташкентські події так сильно вплинули на команду, що вона ще довго не могла оговтатись. У 1958-му зайняла дев’яте чи десяте місце, а в 1959 році виступила ще гірше. Часто приїжджали звідкілясь тренери — по два на рік, словом, колектив довели до ручки.
* * *
Цей історичний епізод наведено для того, щоб показати, яким сильним за духом і майстерністю був колишній «Спартак». А тепер на Прикарпатті зруйновано команди майстрів і футбольна область нині вариться у власному соку. Що далі в цьому напрямі буде робитися, досі невідомо. Крім високих слів звідусіль, жодних рішень. А таланти підростають, хочуть виходу у широкий футбольний світ. У тому числі й у футбольній школі ім. Мирослава Думанського, директором якої є його син Ярослав Думанський — майстер спорту міжнародного класу.
Богдан Білецький |
