Дехто думає, що поняття «бренд» і «тренд» стосуються лише бізнесу і реклами. Насправді застосування для них можна знайти і в такій, на перший погляд, далекій від бізнесу царині життя як Церква. Є, скажімо, великі і пишні храми, куди не спішать паломники. А є невеличкі церковки, до яких йдуть на прощу й відпуст сотні тисяч вірян паломників. Це значить, що у цих церковках знаходяться так звані «тронні місця» визнаних святинь християнського світу. Зокрема, чудотворних образів. Саме вони стають «трендами» того світу, в якому звикли жити воцерковлені люди й ті, хто вірить у чудодійну помічну силу святинь. Володіти таким «трендом» не лише почесно, але й прибутково. Що вже й казати про те, що подібні святині є національними надбаннями, означниками-оберегами селищ, міст, а то й цілих земель. Більше двох століть такою святинею для нашого міста була чудотворна ікона Матері Божої Ласкавої Станіславівської (Марії Панни Ласкавої), яка зберігалася у храмі вірменської громади, який сучасні мешканці Івано-Франківська звикли називати Голубою церквою. Перевезена у 1946 році до Гданська, чудотворна ікона знайшла там собі нове тронне місце (у Соборі св. Апостолів Петра і Павла, офіційно у 2007 році). Через неї не припиняють йти до людей дива Божої благодаті. Ікона зцілює, як і в давні часи, коли тисячі тисяч людей йшли до міста у межиріччі Бистриць лише за тим, щоби помолитись перед Чудотворною. Той рівень пошани, із яким люди ставились до легендарного образу, історики називають вражаючим. У ті часи серед народу побутувало переконання, згідно якого, якщо людина не змогла відбути відпуст до Ченстохова, то нехай вона приїде у Станіславів і тут відбуде повний відпуст. Є припущення, що цю копію Ченстоховського образу написав 70-річний маляр Даниїл на замовлення писаря вірменської гміни Донінґа. Від тої доби ікона зберігалася спочатку у спорудженій у 1660-х роках вірмено-католицькою громадою Станіславова дерев’яній церкві, а з повстанням в 1763 році кам’яного вірмено-католицького костелу у його стінах. Як тільки ікона з’явилася у храмі, одразу почалися великі чуда — вона плакала, завдяки їй дуже багато людей оздоровилося. За це у народі назвали її Ласкавою Панною. 30 травня 1937 року ікону було короновано. Процедура її коронації ще й сьогодні вражає своєю помпезністю і рівнем, на якому усе проходило. Тоді корону іконі надав сам Папа Пій ХІ, а делегацію з Ватикану до Станіславова очолив кардинал Еудженіо Пачеллі, майбутній Пій ХІІ. Це ще одна цікава сторінка історії Станіславова – майбутній Папа Пій ХІІ очолював пішу ходу від центру міста по теперішній вулиці Чорновола до місця коронації ікони в районі сучасного стадіону Рух… Саме тоді образ остаточно набув того суспільного значення, який теперішні маркетологи означають поняттям «тренду». І це був тренд наш, міський, історично зв’язаний з історією фортеці на Волоському шляху. На жаль, невдовзі місто втратило свою святиню. Новий етап в історії ікони розпочався в 1946 році, коли, рятуючи образ від більшовиків, останній вірмено-католицький священик Голубої церкви Казимир Філіп’як зумів вивезти ікону до Польщі. Історія, оповита загадками Позаминулого року про ікону заговорили знову. З'явилася фейкова новина з претензією на сенсацію, про те, що під час реконструкції у Голубій церкві реставратори начебто знайшли ікону Матері Божої Ласкавої Станіславівської. Тоді, дві дерев’яні дощечки випадково виявили в одному з нефів храму спеціалісти-реставратори. Після відновлення реставраторам відкрився начеб то лик тої, котру знали як Марію Панну Ласкаву. Хоча навіть неспеціалісту видно, що нічого спільного у письмі знайденого образу і копії Ченстоховської ікони не має (документ оригіналу - нижче). Місцеві «фахівці», попри це, зробили дивний висновок, що у «вірменській церкві» швидше за все виявлено "оригінал", а у Польщу тоді прибула її копія. Чому так? Тому що в світі діє не лише благодать Божа, а й спокуслива "магія трендів і брендів". Ця магія робить дива. Згодом, те, що знахідка є таки копією ікони Матері Божої Ласкавої Станіславівської визнав керуючий Івано-Франківською єпархією УАПЦ Митрополит Галицький Андрій. Науковці Національного музею російського мистецтва міста Києва також безсумнівно підтвердили, що знайдена ікона не є оригіналом МАтері Божої Ласкавої. Після реставрації було встановлено приблизну дату його написання – початок XVIII століття. Діла дивні творяться у пострадянській Україні. Адже висновки такої «експертизи» не витримують жодної критики. Ікона сучасної Голубої Церкви немає жодної подібної риски до образу, давнє зображення репродукції якого, ще до тепер знаходиться у багатьох оселях івано-франківців; немає звичних для ікон того часу слідів від цвяхів, якими до образу прикріплювали воти – символ подяки за зцілення, а ще ікона виконана на дерев’яній дощечці. Натомість оригінал, згідно документів, був виконаний на полотні. «Є такий феномен вірменського собору. На підставі історичних документів, будь-яка ікона, яку знайшли після того, як в храм зайшла УАПЦ, під деяким поглядом можна сподіватись, що вона є чудотворною. Є історичні факти, які свідчать, що кзьондз Філіп’як збирав чудотворні ікони і готував їх до вивезення до Польщі. Але та ікона, яку знайшли нещодавно у «Голубій церкві», це аж ніяк не ікона Матері Божої Станіславівської», - розповідає отець Володимир Вінтонів, який тривалий час вивчав дане питання. А отже, дехто просто видає бажане за дійсне, а може просто хоче виправдати той факт, що практично власноруч відмовився від можливості повернення оригіналу на початку 1990-х. А така можливість була… Однак, про все по-порядку. А зараз ще один цікавий факт. Минулорічна знахідка, або ж передчасна «сенсація», як у народі нарекли віднайдені у Голубій церкві артефакти видала на гора усі церковні перипетії навколо непростої ікони. Ми почали цікавитися тим, що відбувається в даний час з «брендами і трендами» навколо ікони Матері Божої Ласкавої Станіславівської… Виявляється, нині, окрім віднайденої ікони, в Івано-Франківську вже є дві копії образу чудотворної Марії Панни Ласкавої Станиславівської. Один із них знаходиться у церкві Христа Царя, що у мікрорайоні Майзлі, а інший – у невеличкій церковці св. Іоанна Хрестителя по вулиці Микитинецькій. На перший погляд, наче нічого особливого й не трапилось. Ікони, до яких моляться віруючі, і які мають помічну дію ніколи не будуть зайвими. Здавалось би Божої благодаті вистачить на усіх. Була б тільки віра у кожного із нас. Проте, все ж таки необхідно зрозуміти, котра із них є точною копією, висвяченою за усіма усталеними процедурами такого рівня, і яка претендує на те, щоб стати символом відпустового місця. У кожної із цих ікон своя історія і правда. Щоб зрозуміти ситуацію, ми звернулися до головного ініціатора повернення однієї із копій чудотворної ікони до рідного міста настоятеля Церкви св. Йоана Хрестителя отця Володимира Вінтоніва, якого ми вже згадували вище і який роками досліджував дане питання і розпочав процес відновлення історичної правди. Те, що у Гданську в соборі Петра і Павла нині перебуває саме оригінал вже ні у кого не викликає сумніву. Є для цього і відповідні документальні факти. Їх нам і демонструє отець. У книзі Францішека Комусевича "Коронація чудотворного образу Матері Божої Ласкавої Станиславівської", виданої у 1938 році, детально описано як виглядала ікона, місце, де вона знаходилася, навіть подано проект, за яким писалася ікона. В зовсім іншому за розмірами і стилістикою храмі, де зараз перебуває ікона, до якої по допомогу щоденно приходять сотні вірян з усього світу, адже там створено відпустове місце, достеменно передано усе: відтворений центральний вівтар вірменського храму, так само опускається чудовий образ Непорочного Зачаття, який так, як колись відкриває Чудотворну Ікону. Збережено навіть воти (десь біля 750), які колись, зцілені чудом люди, жертвували іконі Богородиці. Ба, більше – давній герб нашого міста разом із Хрестом Потоцьких чітко видно під іконою. І тільки тонкі чорні лінії від розрізів (як розповідає отець Володимир, під час перевезення образу вівтарну різьбу навколо ікони довелось розділити на декілька частин через великі розміри) нагадують про те, що її везли сотні кілометрів, щоб дати друге життя вже на чужій землі. Вже з досягненням Україною незалежності, в 1991 році отець Філіп’як, який був юридичним власником ікони, намагався повернути її Голубій церкві, яка належала тоді громаді УАПЦ і навіть відрядив з Польщі до Івано-Франківська свою довірену особу – Аркадіуша Станішевського. Однак, добра воля поляків не було оцінена українською стороною. За словами отця Володимира, який мав опісля розмову із польським колегою Аркадієм Станішевським, нові господарі храму відмовились (!) від ікони. Мовляв, у нас вдосталь і своїх православних ікон, католицьких нам не потрібно. У ті прості часи отці-автокефали ще не розуміли ані сили Чудотворності, ані, навіть, сили «тренда». «На цьому фактично і закрилася перша брама можливості повернення ікони в Україну. Вже за рік помер отець Філіп’як, - розповідає отець Володимир. А в 1996 році закрилася друга брама – збіг 50-річний термін, впродовж якого держава має право на реституцію культурних цінностей. А в 2007 році було відкрито відпустове місце Матері Божої Станиславівської в Гданську, ікону було інтронізовано». Отож, після того, як українці втратили реальну можливість повернути свою ікону, єдиним способом хоча б якось відновити історичну справедливість стало складення списку ікони – тобто копії і освячення її за спеціальною процедурою. Власне, цим і зайнявся отець Володимир, який після побаченого у польському костелі вирішив за будь-яку ціну повернути копію ікони в Івано-Франківськ. Він заручився підтримкою відомого прикарпатського художника-реставратора Валерія Твердохліба. Вивчивши усі тонкощі такої справи вони разом відтворили точну копію під-окладної ікони Матері Божої Станиславівської. Залишалося тільки одне і найважливіше – благословення церковними урядниками із двох сторін та освячення ікони. Ідея, яку виношував отець Вінтонів отримала підтримку зі сторони влади міста. І в квітні 2010 року в Гданськ відбула офіційна делегація з Івано-Франківська, на чолі із заступником міського голови Олександром Дерев’янком, іншими посадовцями та вірянами. Три дні тривало богослужіння в греко-католицькому та латинському обрядах та три дні намолювалася ікона-копія біля ікони-оригіналу. Ікона отримала благословення Митрополитів Гданського та Івано-Франківського. А потім у присутності делегацій – були також і українські та польські священники, генеральний консул України в Ґданьську Олександр Медовніков,мерія обох міст, відбувся обряд освячення, який підтверджений відповідним сертифікатом. У ньому вказано, що копія, яка нині знаходиться у Церкві св. Йоанна Хрестителя є оригіналом. І саме його після цих процедур помпезно зустрічали в Івано-Франківську під час святкування дня міста. Навіть спеціальну виставку в Краєзнавчому музеї було організовано. Випередити всіх? Але не все так просто і саме тут починається найцікавіше. У той час, коли отець Володимир втілював свою ідею в життя і довгий час добивався зустрічі із єпископом, якого, як стверджує священик, не було більше місяця у місті, отці з церкви Христа Царя (мікрорайон Майзлі) - Йосафат Фітель та Порфирій Шумило (які, певно, також підпали під магію «тренда») вирішили й собі зробити подібний список. «Коли на початку 2010 року я заявив громадськості, що зробив копію ікони, мої сусіди поряд із Майзлів через два місяці сказали, що вони теж мають таку ікону. Але вони начебто не змогли докопатися до ікони підокладної і створили ікону в окладі», - розповідає отець. Не відпровідає образ і оригіналу, з якого малювався: «Не є вона і копією, бо вийшла не схожою на оригінал: ні риси зображень, ані пропорції не відповідали справжній іконі навіть в окладі, не кажучи вже про цілковиту несхожість підокладних ікон». Якщо ж відійти від суб’єктивних факторів і звернутися по консультацію до фахівця, то вердикт буде аналогічним. Відомий прикарпатський мистецтвознавець Мирослав Аронець однозначно стверджує, що «Копія – це є точне відтворення оригіналу» у тому ж кольорі, розмірі і навіть у кожному окремому мазку. Як розповідає фахівець, кожен художник має право на творчу інтерпретацію, але тоді про це потрібно говорити відверто, а не називати ікону копією, як це роблять отці-василіяни. За його словами, це банальна технологія різблення дошки, на яку була нанесена золота плівка. Це дуже дешевий метод. Цю ікону Мирослав Аронець називає творчою інтерпретацією, а не копією-списком. За словами пана Мирослава, ікона (у нашому випадку копія) повинна писатися у відповідному настрої душі, з молитвами. Вона повинна збігатися із оригіналом повністю – усіма кольорами, зображеними деталями. «Ніхто ж не придивляється детальніше. А на іконі навіть не збігається жодна лінія, присутні елементи, яких нема на оригіналі, навіть елемент, за яким ідентифікується ікона як «Ласкава» — промені навколо голів Марії та Ісуса не збігаються за кількістю із оригіналом, Також, найпростіше по чому митець впізнає рівень іншого митця – це по вмінню намалювати руку. А руки тут різні. Ще з шкільних часів дітям відомо, що той, хто не мав хисту до малювання, або часу на це, брав гарний малюнок, кальку, просту кулькову ручку і просто банально перебивав його. Не складало би і тут жодних проблем це зробити: вивести зображення на друк у відповідному розмірі і вже на залевкасеній, тобто приготованій для малювання дошці, або полотні, через кальку, так само як у школі, перебити бодай би головні риси образу. Відсутність подібності навіть на такому найпримітивнішому рівні свідчить про те, що… у о. Порфирія та Йосафата не було навіть образка з іконою. Можливо, джерелом «натхнення» послужила фасадна ікона Голубої Церкви, але і вона у той час ще була ближча до оригіналу, ніж ікона церкви Христа-Царя. Невже, вони вважали що Ґданськ з оригіналом є далеко, а наші люди відсталі і затуркані, у хусточках і спідничках, будуть тихо і свято молитися до того, що вони їм подадуть?». Тим не менше, благословіння від Владики отримали обидві ікони. Йде мова про другу копію і у вище згаданому Сертифікаті однак із певним застереженням - копію чудотворної ікони було створено отцями-василіанами для внутрішньо-монастирського вжитку, а точна копія чудотворної ікони Матері Божої Станиславівської призначена для відкритого використання. Все було б гаразд, якби отці-василіяни не порушували умови Благословення і не почали використовувати свою ікону в загально церковних заходах, називаючи її «копією чудотворної ікони Матері Божої Ласкавої Станиславівської». Безперечно, будь-яка мистецька спроба завжди є суб’єктивно цінна для автора, однак не можна бездарність виставляти на публічність і презентувати як надзвичайний архитвір. І якщо не вдалося, то деж ваша, отці-монахи, така славнозвісна покора, чому Ви не сховали її так, як про те пише супровідний Сертифікат від нашого Митрополита на освячення ікон, у своїй монастирській каплиці, або в келії високопреподобного о. Порфирія чи о. Фітеля? Самі ж отці із Церкви Христа Царя запевняють, що ні з ким не мали наміру змагатися і коли почули, що ікона Матері Божої Станиславівської перебуває у Гданську, також вирішили зробити собі копію. Їхню копію ікони написала сестра Августина зі Львова. Не треба бути мистецтвознавцем, щоби побачити: достойна монахиня не надто вправний живописець. Художній бік цієї інтерпетації залишає бажати кращого. Чому образ не повторює точні риси оригіналу отець Порфирій пояснює тим, що вони і не ставили за мету точне відтворення образу. «Ми просто зробили так, як вона виглядає – у ризах. Як зробили, так зробили. Ми на перегонки не біжимо. У нас є бажання молитися до Богородиці. І ми вирішили зробити ікону для монастиря, щоб люди приходили до неї. Люди моляться», - безхитрісно розповідає отець. Зачекайте! Але, храм Христа-Царя — не монастир, а парафіяльна церква. Чи спрофанована ікона має бодай би моральне право не тільки виставлятися у храмі, але й приймати хто-зна які почесті і величатись чудотворною? Отець Порфирій розповідає свою історію, що мовляв, про те що вони теж виготовляють копію ікони отець Володимир Вінтонів знав і вони навіть разом мали освячувати копії біля оригіналу у Польщі. Була відповідна домовленість, однак, начебто отець Володимир вирішив виперидити своїх колег і прибув на освячення пів дня раніше домовленого. «У нас було домовлено на вівторок зранку. По дорозі до Гданська ми повернули у Варшаву до знайомих, потім наступного дня в понеділок попрямували у Гданськ, приїжджаємо, знайшли храм, пароха, а він нам і каже: а сьогодні зранку були ваші, ми освятили їхню ікону. Як це так, ми ж домовлялися», - розводить плечима отець Порфирій і каже, що інша делегація з Франківська спеціально вирахувала дні і зробила так, щоб посвятити ікону окремо. Однак, отець Володимир відкидає такі факти і ще раз каже, що ікона освячувалася 3 дні біля оригіналу. За півдня усю відповідну процедуру не можливо було пройти. Тим більше, що у складі делегації з Івано-Франківська були посадовці, журналісти і усе це не можливо було зробити нашвидкуруч. У свою чергу отці-василяни теж посвятили ікону, але вирішили взяти не якістю, а кількістю. Запевняють, що перебуваючи у Польщі вирішили взяти повноту освячення, а тому повезли ікону не тільки до оригіналу у Гданськ, але й освятили у костелі згромадження отців-месіонерів в Гурці Кляшторній – найстаршому місці у Польщі почитання Матері Божої, а також попрямували до Ченстохова, де освятили копію ікони Матері Божої Станиславівської біля Матері Божої Ченстоховської. Отці мають відповідні сертифікати із усіх цих Храмів. У той час, поки навколо ікони йдуть приховані суперечки, чудотворний образ діє. Ікона Матері Божої Станиславівської, яка перебуває нині у Церкви св. Йоана Хрестителя на вулиці Микитинецькій, ще до освячення, кажуть, почала творити чуда. Саме до неї, відразу після розміщення у Церкві, повернулося п’ять вотів, які залишились після вивезення ікони-оригіналу в Польщу. «Було таке, що ще до освячення жінка захотіла пожертвувати раму для ікони. У неї були дуже великі проблеми на роботі і саме віра і молитва до ікони допомогли їй їх вирішити», - розповідає отець Вінтонів. Про те, що ікона особлива, священик переконався і сам. Нам він вперше розповів історію, яка трапилась із ним, коли він добивався повернення образу в місто. «Зранку я мав іти до Єпископа з іконою, щоб показати, - розповідає отець Володимир. – Ікона була вже готовою, але довший час я до неї ставився якось не так. Забагато вже було в тих справах професійності. Ікона була неосвячена і я перед нею не молився. То був час Великого посту і в церкві було багато молитов. Десь о 4 годині ночі я почув голос: «Чого ти не молишся? Чому ти зі Мною не розмовляєш? — Я думав спочатку Твою Ікону посвятити. — А до чого тут людське?»— відповіла Пречиста. Ось так отець зрозумів, що він на правильному шляху й ікона таки особлива. З тої миті ікона, що в церкві на вулиці Микитенецькій, допомогла вже в близько п’ятидесяти випадках. "Це тільки ті, про які я знаю, — розповідає отець, — часто довідувався зовсім випадково, однак досвід Церкви показує, що це переважно тільки вершинка айсбергу, адже у більшості чудесних випадків, людина факт зцілення не розповідає священикам, а тихо з вдячністю несе додому". Про інші копії ікони Матері Божої Станиславівської, що нині є в місті, отець Володимир говорить, що вони теж можливо і можуть стати чудотворними, - на все потрібен тільки час. «Я не маю нічого проти, щоб ікона отців Порфирія Шумила та Йосафата Фітеля, чи ікона, знайдена в «голубій церкві» теж були, або з бігом часу можуть стати чудотворними. Але на це потрібна наше чесне життя, Божа воля і час», - переконаний отець Вінтонів і просить просто говорити правду та визнати, що єдина дійсна копія ікони Марії Панни Ласкавої знаходиться у невеличкій церковці по вулиці Микитинецькій, — Божу благодать вкрасти неможливо. І ті десятки зцілень, які відбуваються у маленькій церковці на березі ріки по вул. Микитенецькій свідчать цю відвічну правду». Адже саме «правда визволить вас», — каже Христос і можливо, дасть чого просите. Історія знає, коли авторські інтерпретації, а саме так називаються не дуже подібні на оригінал твори мистецтва, ставали теж чудотворними іконами, бо і сама ікона Матері Божої Станиславівської є теж авторською інтерпретацією Ченстоховської ікони. Вони все ж таки не до кінця подібні. Однак, такі копії створюються із молитвою, із найкращими помислами і побажаннями, точно без наміру когось обдурити чи «обігнати». Тут є ще одне але. Якщо ікона не до кінця подібна, не є точною копією, то її, говорить мистецтвознавець Мирослав Аронець не слід називати іменем оригіналу – краще дати іншу назву (так було у випадку, коли декілька століть тому ікону Матері Божої Станиславівської змальовували із Ченстховської). У протилежному випадку це вже є профанація і просто обманювання людей. Саме профанацією – видаванням бажаного за дійсне і одним із найтяжчих гріхів людства можна назвати другу та третю «копії» ікони. А тому нічим іншим як виродженням ідеї, насміханням над іконою і обманюванням людей він усю цю ситуацію не називає. Ікони одного храму І насамкінець. Коли отець Володимир Вінтонів вивчав історію ікони Матері Божої Станиславівської і займався поверненням образу в місто, він зіткнувся із цікавими документами, які засвідчили факти того, тільки з одного храму ксьондз Казимир Філіп’як забрав не одну чудотворну ікону, а 5. І усі вони були іконами одного храму – тодішньої «вірменської церкви». Центральною іконою була ікона Матері Божої Ласкавої Станиславівської. Однак, були й інші образи. Тоді у храмі зберігалися ще 3 ікони – Матері Божої Тринітарської, яку врятували із монастиря отців тринітаріїв під час Мармулядової пожежі в Івано-Франківську. Ікона славилася тим, що рятувала людей від неволі, як і отці-тринітарії свого часу. ЇЇ ще називали «Мати Божа від викупу невільників» або «Мати Божа Свободи». Тоді у 1946 році до Польщі відбули Мати Божа Лисецька, чудотворна ікона Матері Божої Камянець-Подільської та чудотворна ікона з Тисмениці Святого Каєтана. Такі речі отець називає унікальними, адже тоді в храмі фактично знаходилось щонайменше п’ять чудотворних ікон, які є втраченими до сьогодні. Однак, якщо головну ікону храму у оригіналі вже не повернути, то щодо інших питання поки що відкрите. І при чому повернути їх можна було б в оригіналі. Серед них він називає Тринітарську, Кам’янець-Подільську та Каєтана. Втім, на усе це потрібна воля і бажання тих, хто має змогу. Поки що такого немає… Як бачимо, ця історія є не стільки історією повернення до мешканців нашого міста легендарної святині. Це радше історія боротьби священиків за право володіти «трендом». Чого більше у цій боротьбі – конфесійного егоїзму, щирого бажання мати біля себе джерело Божої благодаті, чи банальне бажання збагатитися за рахунок паломників – важко сказати. Для нас, простих християн, всі ікони є святинями. В Євангелії сказано: Дух Божий віє де хоче. А не там, куди ми Йому намагаємося вказати. Можливо не треба «приманювати» чудотворність багатократними освяченнями та іншими нарочитими (а, часто-густо, суєтними) діями? Адже Бог може зробити чудотворною будь-який образ за волею Своєю. Можливо, забута правда про сотні (!) вивезених чудотворних ікон приверне увагу амбітних «діячів від Церкви» і дасть можливість наповнити наші храми чудами і людьми, замість того, щоб тільки мавпувати працю інших, баламутити людей і возвеличувати людську бездарність? Аналітична група "Фіртка-Магус" |
