На Прикарпатті чимало репресованих родин. Багато тих, чиї рідні були вбиті чи вивезені на Сибір. Багато з них боялися розказати правду навіть найближчим – до останніх років життя.
Наприклад, 76-річний Микола Андрусяк лише шість років тому побачив на фото, як виглядав його батько. А Олена Українець досі розплутує долі своїх родичів, пише Репортер.
Поховати тата
Про це все життя мріє вже сивий дідусь Микола Андрусяк із села Старуня Богородчанського району. Батько пана Миколи – Федір Андрусяк – був станичним ОУН, мав псевдо «Лісовик». Він загинув біля Монастирчан під час бою з енкаведистами 8 листопада 1948 року.
Малому Миколі тоді було чотири роки. Він залишився сиротою, бо мати померла під час пологів. Спершу хлопчик виховувався біля бабусі, а потім біля рідної тітки.
Про батька й те, що він був зв’язаний з підпіллям, Миколі вперше розказали десь у 18 років.
«Батькова сестра розповідала, але не все, а щоб повністю сказати, як то було, – боялися, – говорить дідусь. – Тоді ще часи були непевні. Аж коли постала Україна, то щось почали розказувати. Бабцю з дідом і двох вуйків вивезли у Караганду. Вони повернулися у 1957-58 роках, але без діда. Він там помер».
Коли родину вивозили, то прийшла сусідка, вхопила малого Миколу на руки і під час того галасу винесла з хати. Так врятувала. Тітка пана Миколи встигла перед тим сховатись, тож її не зловили. А вивезли родину за те, що обидва зяті були в партизанці.
Тітку Настуню пан Микола й досі називає мамою. Каже, на цвинтарі все відвідує двох мамів – ту, яка народила і ту, яка виростила. Вони й поховані разом.
Ще чоловік дуже хоче дочекатися того, аби поруч похоронили його батька. Хоче знайти останки. «Я все за него свічку ставлю й молюся, але хотілося б поховати, як має бути», – зітхає дідусь.
Нині про тата має з десяток фотографій. Ці фото передала батькова сестра з шість років тому, майже перед смертю.
«Вона до кінця боялася щось розказати. Розумієте, як та большевицька зараза людей залякала, що вони й тіні своєї боялися, – різко говорить пан Микола. – Такий страх був, що тримав до смерті. То зараз молодь нічого не боїться. І добре».
Про батька знає небагато. Переказує слова старших людей, мовляв, якби не «Лісовик» – так довго б не жили.
«Колись одна жінка з Монастирчан сказала, що має поставити мені могорич, – пригадує дідусь. – Питаю: «За що?». А вона: «За те, що твій тато врятував мого». Вночі була облава і тому чоловіку вдалося втекти через вікно. Біг і натрапив на мого тата. А той його за барки і каже: «Тихо сиди».
Недалеко від того місця, де загинув батько, Микола Андрусяк потім поставив хрест. Недалеко – бо то сталося прямо на людському городі…
Каже, у Старуні дуже багато людей були в партизанці. Може, через хату. Всі поховані, як має бути. І він хоче поховати свого – біля мами.
У 1990-х роках у Монастирчанах під лісом розкопали криницю. У ній знайшли пряжку від пояса з ініціалами Федора Андрусяка та людські останки. Їх перепоховали у братській могилі в селі Солотвин.
Про це дідусеві говорили, що, швидше за все, то його батько. Але він далі шукає. Їздив з сільським головою до Івано-Франківська, до людей, які займаються пошуками, до СБУ, бо порадили шукати й там.
Пам’ять про дідуся
Франківчанка Олена Українець зо три роки тому розпочала пошуки інформації про свого дідуся – Ганса Єрузеля. Каже, списала три листки формату А3, але ще дуже бракує інформації. Чим далі – тим більше білих плям.
Олена Українець каже, що почати ці всі досліди змусила велика любов до дідуся
Родина її дідуся має австрійське коріння. Єрузелів переселили до Бердичева ще за імперських часів. Усі освічені, інтелігентні. Були добрими майстрами по шкірі.
«То було два рідних брати – Карл і Вільгельм, – розповідає жінка. – Вони одружилися на двох рідних сестрах – Кароліні та Єві. За одною інформацією, моя прабабця Єва, а за іншою – Кароліна. Я й досі точно не знаю. І в одних було шестеро дітей, і в інших. Одна пара помирає, і дітей виховує інша пара. Тому все переплуталося. Усі росли, як рідні».
Але два місяці тому завдяки «Книзі пам’яті» Олена знайшла інформацію про розстріли, які у родині Єрузелів замовчували.
«Розстріляли трьох братів мого діда – двох рідних і двоюрідного, – розказує Олена. – Один заарештований 21 травня 1938 року, а двоє інших – 26 травня. А розстріляли їх в один день – 4 жовтня 1938 року».
Олена Українець каже, що багато років тому їй часто снився чоловік, якому стріляють в голову. Розказувала рідним про те, а ті мовчали.
«Про розстріл я знайшла півтора роки тому. Вночі сіла за комп’ютер, почала шукати й натрапила, – пригадує жінка. – Величезні списки і тут – рідні прізвища. Розказала тітці, рідній сестрі дідуся. Їй 70 років. Вона щось почала пригадувати й розповідати. Наприклад, коли згадувалися імена братів, то дідусь завжди злився і довго не розмовляв. Це його боліло».
Десь незадовго після розстрілу братів, дідуся Олени заслали в Челябінськ. У мережі жінка знайшла книги і в категорії «Німці-трудоармійці» – маленьку згадку про діда, що, мовляв, топив там лазні. Звали його там Іваном, хоч насправді був Гансом.
До Івано-Франківська родина Єрузелів переїхала у 1947-1948 роках. Тут Ганса постійно перевіряло НКВД. А в місті всі знали його як Івана Івановича. Працював на шкірзаводі.
Крім того, бабуся Олени все життя мала прізвище Ширетун. На прізвищі Єрузель були лише діти.
«Я розумію, що в той час це могло бути з політичних міркувань, – припускає жінка. – Як виявилося вже зараз, коли вони визнані репресованими, то так і було».
Пані Олена дуже хоче дізнатися, чому так склалася доля родини її діда. Чому одних братів розстріляли, одного засудили, один займав керівні посади, а ще один був героєм Другої світової. Чому все аж так заплутано?
Та найбільше хоче дізнатися більше про діда. За що його засудили, за що відбував покарання? Дуже його любила. Пам’ятає його дуже життєрадісним.
«Насправді мною рухає любов до діда, – зітхає Олена. – Він мені був дуже близький, теплий і рідний. Не знати про нього нічого, то як не мати частини себе».
Каже, про бабцю по материній лінії та її долю також є що досліджувати. Бабуся померла у 2009 році й лише перед смертю наважилася зізнатись. Її родину з Печеніжина вивезли до Казахстану за те, що допомагали повстанцям – годували, переховували.
На засланні бабуся і познайомилась з дідусем. А він родом з сходу України. Їхню родину розкуркулили й також вивезли.
«Бабця Параска теж мені дуже близька, – посміхається Олена Українець. – Якщо так брати, то моє серце складається з двох половин: одна – дідусь, друга – бабуся. Їхні фото так у мене й стоять на столику. Тому й шукаю. Десь воно десь генетично пробиває та спонукає до пошуків».
Шукайте, вам допоможуть
П’ять років тому українці отримали доступ до раніше засекречених матеріалів радянських репресивних органів. Тепер кожен охочий може знайти інформацію про своїх рідних, що зазнали репресій, та дізнатися їхню долю.
А два тижні тому Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті відкрив Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Тут консультують і допомагають писати запити.
За словами керівника комунального підприємства «Пам’ять» Василя Тимківа, прикарпатцям з пошуками близьких, які були в УПА, у підпіллі, були репресовані допоможуть їхні фахівці, а також – у громадській організації «Меморіал». Її теж заснував Тимків. Крім того, можна звернутись у музей визвольної боротьби імені Степана Бандери в Івано-Франківську, який очолює Ярослав Коретчук.
Відколи зняті будь-які обмеження щодо доступу до архівних справ, потрібну інформацію можна знайти у державному архіві Івано-Франківської області. Тимків запевняє, що там завжди допомагають. У них є частина справ, передана з архівів СБУ. Можна звернутися з пошуком інформації і в саме обласне управління СБУ.
«Дуже добре, якщо є кримінальна справа на певну особу. А вона є лише у тому випадку, коли людина живою була арештована, – пояснює Василь Тимків. – Складніше, коли людина загинула у підпіллі – під час бою, у криївці. На них нема окремої справи. Усі відомості розпорошені».
Інформацію буває дуже важко знайти, каже Тимків. Але в будь-якоум разі робити це варто. Кому болить – звертайтеся.
Світлана Лелик | 
