Минуле багатьох давніх кам’яниць нашого міста цікавіше за будь-який роман, адже воно пов’язане не лише з важливими історичними подіями, а й із любовними історіями. В стінах цих будинків наші предки переживали сильні почуття і страждали від любовних невдач. Тут призначалися і відбувалися довгождані зустрічі з непередбачуваним фіналом.
Будинок Германа Басса (вул. Незалежності, 19)
Розкішна кам’яниця ресторатора Германа Басса, споруджена у 1897 році, досі прикрашає наше місто. Зараз тут міститься відділення «Райффайзен Банк Аваль». З 1897 року у будинку діяла кав’ярня «Уніон», яка була одним із найбільш респектабельних закладів Станиславова.
У власника кав’ярні й самої кам’яниці Германа Басса була приваблива донька. У 1898 році 16-річна семінаристка Кароліна Басс опинилася в епіцентрі справжньої любовної трагедії. У неї закохався Генрик Візенберґ, тодішній управитель кав’ярні «Уніон».
Одного разу молодик вирішив з’ясувати стосунки і просто в кав’ярні з пістолетом у руках вигукнув, що збирається застрелитися з кохання до дівчини. Перелякана Кароліна кинулась до нього і вхопила за руку, щоб перешкодити вчинити самогубство. В результаті пістолет вистрілив і легко поранив дівчину в плече. Візенберґ вистрелив у себе вдруге, але поранення виявилось неважким.
Згодом темпераментний управитель постав перед судом через спробу вбивства, але Кароліна Басс виступила під час процесу й пояснила, що Візенберґ зовсім не мав наміру її вбивати. Тому залицяльника-невдаху засудили лише до місяця ув’язнення. Цей сенсаційний судовий процес жваво обговорювали не лише в Станиславові, а й у Львові.
Міщанське казино (вул. Незалежності, 12)
Молоді мешканці Станиславова кінця ХІХ й початку ХХ століття здебільшого шукали собі пару на балах, карнавалах, різноманітних танцювальних вечорах. Досить часто ці заходи відбувалися саме в залі міського казино, де знайшла свій початок не одна любовна історія. Організатори цих забав старалися, щоб серед гостей було побільше неодружених чоловіків, бажано заможних, інакше їхня робота викликала різке невдоволення у гостей жіночої статі.
У 1907 році газета «Кур’єр станиславівський» надрукувала відгук про бал у міському казино: «Турботливі мами і їхні старші дочки нарікали, що на цьогорічних забавах було багато офіцерів, студентів, але чоловіків «зі статусом», які могли б одружитися, майже не було».
У січні 1901 року місцева преса надрукувала напівжартівливі поради гостям, які брали участь у таких забавах: «Поговоріть із панянкою про музику, можете навіть делікатно навести довідки про її посаг. Але не говоріть про те, про що не маєте жодного поняття. Мамуся танцюристки під час балу мусить удавати, що нічого не бачить, і взагалі триматися подалі від своєї доньки. Це додає молоді сміливості чинити найбільші дурниці, і справа може дійти навіть до освідчення. Не один уже потрапив у цю пастку. Для матусі найпрактичніше заняття у бальній залі – це легенька дрімота, з якої вона може пробудитися вже тещою».
Кам’яниця Мюльштейна (вул. Незалежності, 7)
Цю кам’яницю збудували на замовлення багатого промисловця Аби Мюльштейна. Будівництво тривало рік, заселення відбулося 1 травня 1906 року. Цього ж року тут розмістилася популярна книгарня Альбіна Штаудахера, біля входу до якої було прийнято призначати побачення. Причому тут зустрічалися не лише закохані, а й дуелянти. Дуелі в тодішній Австро-Угорщині були суворо заборонені, але все ж траплялися навіть у провінційному Станиславові.
У 1908 році преса описала цікаву сценку на станиславівському балу: «Місцевий правник підійшов до панни, яка обіцяла йому танець, щоб нагадати про себе. Поруч з нею йшов пан А. Проте панна гнівно відмовила правнику й сказала, що зі скнарами не танцює. Справа в тому, що він перед тим подарував їй гвоздики замість троянд. Обурений правник звинуватив панну у відсутності такту й виховання. Пан А., який був свідком того інциденту, запалав лицарським обуренням, почав з правником гнівний діалог і вручив йому свою візитну картку. Наступного дня правник зустрівся зі своїм опонентом біля книгарні Штаудахера й подумав собі: як уже мусить бути дуель, то він хоч знатиме, за що. Він підійшов до пана А. й двічі вдарив його по рум’яному обличчю, аж упало його пенсне й розлетілося на друзки. Публіка з цікавістю спостерігала за цією сценою…”
Кам’яниця Горовіца (вул. Грушевського, 1)
Цю кам’яницю збудував багатий єврей Іцхак Майєр Горовіц у 1898 році. Невдовзі його нащадки звели поруч ще один будинок. Пізніше обидва будинки об’єднали під однією адресою – тепер вул. Грушевського, 1. На початку ХХ століття тут була цукерня Яна та Боґуміла Стаффів, де часто відбувалися романтичні побачення. За час свого існування цукерня Стаффів стала свідком багатьох кумедних міських сценок.
«Кур’єр станиславівський» у 1900 році надрукував цікаву замальовку з життя закладу: «За одним столиком сидять троє офіцерів, за другим двоє цивільних, а за третім – я з приятелем. Три привабливі панянки у світлих літніх сукнях пройшли повз цукерню і, неначе випадково, зазирнули всередину. На мене це справило надзвичайне враження, адже я не сумнівався, що вони дивилися у мій бік
– Пане Стафф! – гукнув один із цивільних. – Дайте нам ще два келишки коньяку!
– Ой ні, ласкавий пане, – запротестував другий. – Я, певно, вже більше не п’ю, бо надходить обід, а про апетит уже й так немає мови.
– Ну то за апетит! Бувай здоровий! – вигукнув його товариш. Вони дзвінко цокнулися «наперстками» й вихилили їх. Три панянки у літніх сукнях знову пройшли повз цукерню, з цікавістю зиркаючи всередину.
– Пане Стафф! Ще два коньяки! – крикнув той самий пан. – І що ті панянки тут крутяться? Дивно, але панни часто мають слабкість до військових і не розуміють, як можна збавляти час у товаристві цивільних.
– Пане, – втрутився я у розмову. – Вони не до того кутка зазирають, а до нашого.
– Ой не вірте цьому, люб’язний пане, спробуйте вийти з цукерні й побачите, що не перестануть тут ходити, – заперечив мій співрозмовник.
Розрахувавшись, я чимдуж вибіг із цукерні разом із приятелем. Стали ми неподалік від цукерні й дивимось: чи не перестануть ті панни у світлих сукнях зиркати. І яким же було моє здивування, коли я побачив, що вони не залишили свого посту, а ходили попри цукерню й зазирали всередину, як і раніше… Ех, жінки! – сумно подумав я…»
Кам’яниця Ертля (вул. Мазепи, 4)
У міжвоєнному Станиславові говорили, що любовний роман «починається у Скрута, а закінчується у Ґутта». В місті була кондитерська Володимира Скрута, яку дуже полюбляли закохані. Практично жоден «цукерково-букетний період» станиславівських парочок не обходився без відвідин цього закладу, адже там були всі умови, щоб догодити дамі серця.
Заклад пропонував різноманітні смаколики: торти ціною від 2,60 злотих, бабки, перекладанці, сирники, макароники (так тоді називали крихкі мигдальні тістечка). В асортименті були й готова шоколадна, горіхова і мигдальна маса, глазур для тортів. Ця кам’яниця також має декор у ви[1]ляді мініатюрних хлопчиків – путті. Загалом путті символізують ангельських духів або провісників земного кохання. Їх пов’язують із богом кохання Еротом. Вважається також, що ці маленькі духи супроводжують душу людини на небо після її смерті.
Роман, який успішно розвивався завдяки відвідинам кондитерської Скрута, знаходив своє логічне продовження в «пологовому санаторії», що розміщався у приватній клініці доктора Яна Ґутта на вул. Камінського (нині вул. Франка).
Пологове відділення в клініці діяло з 1 січня 1926 року, а в 1927 року відкрилося ще й хірургічне. Тепер у будівлі, де колись розміщалася клініка Ґутта, міститься фтизіопульмонологічний центр.
Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії (майдан Шептицького, 8)
До романтичних будівель можна зарахувати й сучасний Музей мистецтв Прикарпаття, раніше колегіальний костел Пресвятої Діви Марії. Будівництво храму завершилося в 1703 році, і протягом довгих століть тут відбувалися вінчання і поєднувалися люблячі серця.
Так, у 1935 році преса повідомила про унікальну шлюбну церемонію, яка відбулася в цьому храмі. Перед вівтарем постали 44-річний чоловік і 18-річна дівчина, причому наречений був повністю без ніг і пересувався за допомогою рук і підставок із дерева та шкіри. Щоправда, наречений був не з бідних, володів землею і кам’яницею у Львові. Хоча дівчина теж була із забезпеченої родини, яка володіла землею під Станиславовом. На церемонію прибув лише батько нареченої, а її брати не прийшли, бо були проти цього шлюбу.
На зламі ХІХ і ХХ століть при виході з церкви молоді люди нерідко фліртували. Ось як описувала місцева преса недільний похід до церкви в Станиславові: «Близько дев’ятої години ранку рух на вулицях посилюється, побожні поспішають на ранкову службу. Між дванадцятою й першою годиною, після закінчення служби чарівні прихожанки юрбою виходять з храму під зацікавленими поглядами сильної статі. Флірт біля церкви після служби – дуже давня традиція, про яку часто згадують у жартівливих віршах чи моралізаторських промовах…».
Готель «Уніон», (вул. Незалежності, 4)
У квітні 1913 року у кам’яниці, де зараз знаходиться бізнес-центр «Київ», розмістилася популярна цукерня Владислава Кровіцького.
18 травня 1934 року в цукерні сталася драма, завдяки якій вона прогриміла на всю тодішню Польщу. 24-літній кондитер Ярослав Жеребецький, що працював у цукерні, закохався у колегу – пані Софію Загайкевічову. Вона була значно старшою за нього, мала чоловіка і двох дітей. Незважаючи на це, між ними закрутився роман. Проте цукерник прагнув, щоб кохана повністю належала йому – розлучилася з чоловіком і переїхала до нього жити.
В плани жінки це, очевидно, не входило. Між закоханими точилися запеклі сварки, одна з яких закінчилася трагічно. Жеребецький вихопив револьвер і зопалу стрельнув із нього три рази у коханку, а потім ще два рази у себе. Працівники й відвідувачі цукерні, почувши постріли, страшенно перелякалися. Невдовзі учасників драми забрала «швидка».
На щастя, поранення виявилися неважкими, тож і горе-коханець, і його подруга вижили. Проте на Жеребецького ще чекав суд, який присудив його до трьох років ув’язнення. Такий м’який вирок був винесений великою мірою завдяки коханці кондитера, яка пожаліла його і не надто ревно обвинувачувала в судовій залі. Цей скандал, проте, лише сприяв популярності цукерні, адже гості приходили туди не лише поласувати солодощами, а й поглянути на місце любовної трагедії.
Олена БУЧИК | 
