Середа, 29.05.2024, 20:50:50

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930
 
Архів новин
Головна » 2011 » Квітень » 30 » Спогад про краєзнавця. Учитель учителів, або слово про незвичайну Людину
01:22:24
Спогад про краєзнавця. Учитель учителів, або слово про незвичайну Людину
Тривалий час Ігоря Аполоновича Пелипейка я, і мабуть багато інших, знали тільки фігурально – як інспектора з райвно. Він приїздив до школи нежданно-негадано, а візитів перевіряючих, як правило, бояться всі – не лише учні та вчителі. Перший раз цей мовчазний, у шкірянці, з портфелем чоловік ("професор” – іронічно охрестили діти, а дарма – це був дійсно Професор – з великої літери і без лапок) прийшов до нас на урок в 4-й клас Яворівської школи в 1961-му році. Сів за свобідну парту, витягнув ручку і якийсь зошит-журнал. Вчителька вела заняття як звичайно: спочатку перевірила домашнє завдання, потім запитала відмінників деякі правила, пояснила новий матеріал і дала невелике письмове завдання. Гість нічого не питав, зауважень не робив, весь час сидів і щось ретельно нотував. Під кінець уроку, а це була українська мова, пройшовся повз нас і через наші плечі заглянув у зошити, але в руки їх не брав і жодного слова ні до кого не промовив.
Не знаю, як кому, але мені, 11-літньому хлопчиськові, тоді здалося, що інспектор був старшого віку, оскільки мав густі брови і помітні залисини, бо зачісував волосся назад. Але таким він запам’ятався на все життя і таким залишався – навіть до останніх днів, коли невблаганна хвороба гнула його додолу, але він не здавався і працював до останніх хвилин…
На перший погляд відвідини інспектора з району, до того ж мовчазного і "безпретензійного” ніяк не могли позначатися на поведінці чи успішності учнів, але це було не так. Про себе ми відзначали, що, мабуть, проаналізувавши стан викладання і те, якими є знання учнів, у вузькому вчительському колективі перевіряючий давав якісь методичні вказівки чи просто поради педагогам, а ті їх враховували і видозмінювали стиль викладання, ба навіть просто поведінки. В усякому разі в наступні дні наша вчителька пояснювала доступніше, змістовніше, цікавіше. Це не могло бути випадково і само по собі.
Дивно, але наступних відвідин інспектора ми, учні, очікували не лише без праведного страху, а скоріше навпаки – з цікавістю і деяким нетерпінням. Дивувала лише його незмінна мовчазність, за якою вгадувалося внутрішнє багатство душі і можливість сказати багато чого повчального, доброго, потрібного. Інші інспектори поводили себе зовсім не так, і це повторювалося з року в рік, аж до 1965-го, коли я закінчив 8 класів та вирішив здобувати середню освіту в Косівській середній школі.
Випускників сільських "восьмирічок” до районної школи приймали неохоче. Рекомедували звертатися до інших навчальних закладів, наприклад, у сусідню з Яворовом Річку, вихідцям з Черганівки та Кобаків – до Рожнова і т.д. Доводилося шукати "протекцію”, і таких, як я, набралося аж на цілий клас – близько 30 бажаючих. Директор школи, незабутній І.М.Михайлюк, розводив руками і повторював: "Ми ж не гумові…” Але врешті-решт "організував” додатковий (третій) дев’ятий клас. Бракувало, виявляється, педагогів – всі мали понаднормативні навантаження і навчати "селюків” не погоджувалися, мотивуючи тим, що у тих низький рівень підготовки, порівняно з корінними косівчанами (що було правдою). Довелося директорові застосувати, як би тепер сказали "адмінресурс” і 1 вересня 1965-го 9-в клас розпочав повноцінне навчання. Другим (або третім – вже не пригадую) був урок української мови. Яким було моє здивування, коли до класу зайшов… вже добре мені знайомий інспектор райвно. Представився: "Мене звати Ігор Аполонович, а прізвище моє – Пелипейко. Буду викладати у вас українську мову і літературу”. Не знали, і навіть не здогадувалися ми тоді, як нам, сільським хлопцям та дівчатам пощастило! Це вже багато років потому стало відомо багатьом: Ігоря Аполоновича, блискучого педагога, людину енциклопедичних знань і поважного фахівця з україністики всіляко блокували від спілкування з учнями, воліючи тримати на дрібних адміністративних посадах на кшалт вже названого інспектора райвно! І, сказати правду, мали рацію: той, кому пощастило навчатися у І.А.Пелипейка – навіть безнадійний "трійочник” – вже органічно не сприймав розхожі тоді лозунги про "відмирання національних мов”, "злиття націй” і тому подібні утопії, котрими забивали голову суспільству з єдиною прагматичною метою – навіки утвердити імперське панування на 1/6-й земної суші, а якщо поталанить – то і на всій планеті…
Не буду оригінальним, коли стверджуватиму, що предмет "мова” з її граматикою та набором незрозумілих, іншомовного походження, термінів – всякі там синтаксис, антоніми, омоніми, дієприслівники, етимології і ще Бог-зна що, м’яко кажучи, у 90 (якщо не всі 100) відсотків учнів особливого ентузіазму не викликають. Це стосується як рідної мови, так і всіх інших – "братніх” чи іноземних, які вивчаються у школі. Потрібен неабиякий педагогічний хист, аби заохотити навіть не окремих індивідів, а цілий клас із зацікавленням сприймати оту "осоружну” граматику, яка, як виявляється, є основою кожної мови, а мова – це душа народу.
Ігор Аполонович оперував зрозумілими і переконливими для нас,– хай вибачать мої однокласники, зокрема відмінники, – тупаків, термінами, методично і послідовно вводячи клас у неповторні і милозвучні фонеми української мови, причому як це йому вдавалося – пояснити не можу й зараз. Ніби говорив, як і всі, твори програмні цитував (лише місця вибирав найбільш нейтральні, а не "високопартійні”, що ними рясніли сторінки підручника), питав вимогливо (навіть "двійки” ставив!), але було в його поведінці і поставі щось таке, чого не опишеш на папері і у словесні викрутаси не заженеш. Це, як у Василя Симоненка: "Слова звучать примусить сильно й гучно // Лише одна поетова душа…”
Коли вже сказав про Симоненка, то, забігаючи наперед, мушу розповісти й про таке. В 60-х роках ім’я цього, за влучним виразом Олеся Гончара "витязя молодої української поезії” приводило в трепет кожного, хто вважав себе українцем і влада робила все можливе, аби звести резонанс Василевої творчості до мінімуму. Це тепер книжки виходять мізерними тиражами і при цьому затримуються на прилавках, а в ті роки (справедливості ради слід сказати, що ціни тоді на книги були в десятки, якщо не сотні (!) разів нижчими) наклад у сотню тисяч гарної книги розкуплявся навіть не за дні, а години. Тиражі Симоненкових збірок до 1989 року не перевищували 8 тисяч примірників, отож роздобути котрусь із них було практично неможливо.
1966-го року була видрукувана третя за ліком книжечка В.Симоненка "Поезії” і з цієї нагоди Ігор Аполонович провів для нас спеціальне, як тоді казали, "позакласне” заняття. Це було після шостого уроку, присутність – необов’язкова, але, як пригадується, прийшли всі, хто того дня не прогуляв заняття. Учитель зайшов до класу з маленькою і тоненькою книжечкою в малиновій суперобкладинці, але коли почав її читати, то нам здалося, ніби в його руках грубелезний том – стільки було там незвичайних думок і рим, а вже проблеми піднімалися – аж страшно і цікаво-цікаво було… Дві моїх однокласниці випросили збірочку на пару днів і переписали її майже всю в два зошити, які зшили докупи і ми по черзі читали відчайдушні Симоненкові рядки: "Не вір мені, бо я брехать не вмію…”, "Все на світі можна вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину…” Не знаю, чи зрозуміють мене теперішні молоді люди, але прагнення за будь-яку ціну мати ту заповітну малинову книжечку переслідувало мене аж до другої половини 70-х, поки в одному з букіністичних магазинів Львова я не виміняв її на двотомник Александра Дюма "Три мушкетери”, куплені з-під поли за 20 рублів!
Ми стали, таким чином, мабуть єдиним класом у Косівській середній школі, де творчості найвидатнішого українського поета ХХ століття було присвячено спеціальний урок, хай і "позакласний”. І кожен з нас взяв у майбуття розуміння глибокого культурного надбання підневільного народу, яким в той час був народ український, і який зусиллями своїх кращих синів та дочок утверджував найсокровенніше – "народ мій є, народ мій вічно буде, ніхто не перекреслить мій народ…” Треба було бути великим педагогом, закоханим у красне письменство індивідом, аби донести ці пориви поетової душі трьом десяткам сільських хлопчаків та дівчат з надією, що інформація залишить слід у їхніх душах. Залишила! Майже не сумніваюсь, що з приводу того позакласного уроку доповідні-доноси справно лягли на стіл тим, "кому треба” – в райком партії, КГБ, а мо’ й ще кудись… І десь там, "наверху”, обговорювали поведінку Ігоря Пелипейка та пожалкували, що допустили до викладання "неблагонадійного” педагога навіть у другорядний клас! А може й викликали та наставляли, чому це раптом йому забажалося провести позакласний урок, присвячений якомусь там Симоненкові з мізерним накладом книжок, а не, скажімо, тиражованому Якову Башу та його твору "Ясні далі”, де все написано відповідно до накреслень радянського уряду і рідної КПРС?!
Так воно було, чи ні – твердити напевно не берусь, але той факт, що окрім "сільського 9-в” викладав Ігор Аполонович лише у вечірній школі, говорить сам за себе. І це при тому, що за рівнем знань і глибиною аналітики бути б йому провідним викладачем філологічного вузу!..
Два роки навчання української мови та літератури, що їх проводив І.А.Пелипейко кожен з нас запам’ятав на все життя. Лагідно, але твердо Вчитель виправляв нас (і не боявся цього терміну!) при вживанні "русизмів”, окрім вже згаданого Василя Симоненка знайомив з багатьма іншими "позапрограмними” (а то й "крамольними”) авторами – Ліною Костенко, Робертом Третьяковим, Григором Тютюнником, читав гуморески Павла Глазового, ба й творчість класиків інтерпретував зовсім не так, як про те трубила офіційна пропаганда. Добре пам’ятаю, як під час вивчення творчості Лесі Українки один урок Ігор Аполонович присвятив поемі "Давня казка”. Сам, з вишуканою інтонацією та голосом диктора-професіонала прочитав її від початку до кінця і особливий акцент зробив на рядках "не поет, що забуває // боронить народну справу, // щоб словам своїм блискучим // золотую дать оправу” додавши при тому, що дехто воліє, аби творчість письменника чи поета була таким собі "коліщатком” владного механізму – знаряддям соціального приневолення… Де нам було знати тоді, що "кольосіком і вінтіком єдіного соціал-демократічєского мєханізма” бачив літературу "вождь міравова пролєтаріата” Владімір Ульянов-Лєнін! Можливо й ця фраза була предметом обговорення постави вчителя І.А.Пелипейка у владних кабінетах, якщо тільки їхні "господарі” достатньо добре знали творчість свого вождя-ідола і могли зрозуміти натяк нашого Учителя!
По закінченні школи ми розбрелися світами, але багато хто листувався з улюбленим педагогом, зокрема й ті, кому судилося самому стати вчителем, а таких було немало. У спілкуванні між собою, а також у листах (зазначу, до речі, що жоден з написаних Ігорю Аполоновичу без відповіді не залишався. І коли-то він знаходив для цього час?!) ми зверталися до нього шанобливо "Вчителю”, а він до кожного – по імені, без всяких там по-батькові чи казенно "товаришу такий-то”. Ми продовжували жити Його уроками і настановами, хоча розуміли тоді, і ще більш боляче усвідомлюємо зараз – рівновеликої Йому особи серед Його учнів не знайшлося. Такі особистості народжуються раз на сотні років і усвідомлення цього та вміння пошанувати пам’ять таких яскравих особистостей є ознакою культури і зрілості народу. Не забуваймо про це!
В 70-х роках я проходив службу в армії у місті Харкові і за збігу щасливих обставин досить часто мандрував вулицями однієї з українських столиць. Вражало те, що всі вивіски на установах та рекламні щити (для тих, хто народився після 1985 року скажу, що рекламним текстом в ту пору були фрази "слава великому Леніну, КПРС, робітничому класу”, "хай живе комунізм” і т.п.) написані на українській мові, а говорили всі виключно по-російськи. Зате в книгарнях можна було придбати таке, чого у Косові (Івано-Франківську, Львові і т.д.) вдень з вогнем не знайдеш. Цим я й користав. Але одного разу придбав і недешеву російську, друковану в кольорі і на крейдяному папері книжечку під назвою "Косов”. Її автором значився "И.А.Пелипейко”!
На відміну від своїх аналогів радянсько-рекламного характеру про інші міста, "Косов” був написаний темпераментною, живою мовою, з викладом історії, розповідями про видатних осіб – виключно митців, художників, літераторів, тих хто побував у місті і полишив про нього спогади чи відобразив у своїх творах. Партійно-пропагандивна інформація, яка деінде займала ледь не 80% змісту подібних видань тут обмежувалася ліченими сторінками – Ігор Аполонович залишався вірним собі. З іншого боку можна констатувати, що своїм "Косовом” Вчитель започаткував цикл краєзнавчої літератури про Гуцульщину, яким він буквально "вибухне” у 90-х роках, відкривши невідому багатьом досі грань свого таланту – вміння бачити прекрасне не лише у мові, але й матеріальній культурі народу, природних пам’ятках, рослинах, деревах та багатьох інших речах.
Другою книжкою, надрукованою за періоду "розвинутого соціалізму” практична цінність якої, на мою думку, не вичерпана й понині, є "Вивчення ліричних творів у 8-10 класах” (К.: Радянська школа, 1982.– 142 с.), де з притаманною лише І.А.Пелипейку глибиною, інтелігентністю мислення і багатством мови проаналізовано поетичну творчість Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, Ю.Федьковича та інших видатних українських поетів. За подібні речі, написані за номінальної автури партійно-номенклатурних працівників (ця братія ніколи сама нічого не творила) оперативно присвоювали вчені звання кандидатів (а то й докторів) наук. Зрозуміло, що у випадку І.А.Пелипейка про таке не могло бути й мови, але заради справедливості слід сказати, що нічого подібного Учитель і не прагнув. Підкреслена скромність і альтруїзм по відношенню до своєї особи та бажання якнайбільше прислужитися рідному народу – ось риси справжнього таланту, які не гріх наслідувати як і нам, нині сущим, так і прийдешнім поколінням. Дуже прикро, що під час балотування в народні депутати України, Ігор Аполонович не був обраний до Верховної ради. Зрозуміло, що "культурної революції” в головах бонз, якими кишить цей владний орган він би не здійснив, але культури мовлення, поведінки і врешті-решт ставлення до історії та здобутків українського народу продемонстрував – а раптом у тих головах заговорила б хай не совість, а проста людська гідність…
Але, як кажуть гуцули, "нема зла, аби на добре не вийшло”. Не ставши народним депутатом, Ігор Аполонович зосередився на систематизації збираного ним роками в царинах етнографії, відомостей про осіб Косова і Гуцульщини, природничих ландшафтів, пам’яток архітектури, історичних подій та багатьох інших напрямків, яких і перелічити годі. Неймовірно, але факт: з частотою приблизно одна в рік, а то й частіше, виходили з друку його авторські речі, або впорядкування творів замовчуваних, маловідомих, а то й рішуче переслідуваних авторів з когорти "ворогів народу” (читай: патріотів України). Василь Атаманюк, Михайло Ломацький, Марія Остромира, тематичні збірки "Населені пункти Косівщини” (1995), "Пам’ятки природи Косівщини” (1997), "Мій рідний край” (1998), довідники "Гуцульщина в літературі” (1997), "Косів: люди і долі” (2001) – все це щедрі плоди його невтомної праці. Як правило, кожне з названих видань на даний час – велика бібліографічна рідкість, хоча по своїй суті це настільні книги кожної родини (якщо не індивіда) Косівського району. Говорю про речі добре відомі, і, мабуть, неоднократно згадувані у спогадах інших авторів, але я хочу наголосити на тому, як ретельно і скурпульозно добирав факти до своїх книг наш Учитель, не допускаючи жодних вольностей чи то пак "художніх домислів”, чим так полюбляє грішити наш брат-гуманітарій. Можна твердити, що будь-які відомості про людей, пам’ятки природи, дерева, квіти, тварини і т.д. в публікаціях Ігоря Пелипейка, образно кажучи, вивірені "до міліметра” і доповнити їх майже неможливо. Разом з тим інформація викладається легкою, доступною, вільною від надмірного академізму чи специфічних (жаргонних) термінів мовою. Цього нам учитися і учитися…
Культурно-просвітницька діяльність Ігоря Аполоновича не обмежувалася підготовкою книг до друку і поширенням їх серед широкої громадськості. Не менше уваги він приділяв організації та проведенню конференцій, симпозіумів, "круглих столів”, присвячених різноманітним подіям минувшини і сьогодення. Обширною, наприклад, і за тематикою і за представництвом була науково-практична конференція, присвячена 130-й річниці "Просвіти”, що відбулася в районному будинку культури восени 1998-го року. З притаманною лише йому одному ретельністю підготував Ігор Аполонович доповідь-аналіз про діяльність осередків "Просвіти” на Гуцульщині, відзначивши величезну роботу "просвітян” у справі формування національної самосвідомості горян, культури поведінки, боротьби з пияцтвом та курінням – рис, характерних для кожного цивілізованого народу.
До кожної такої конференції І.А.Пелипейко залучав людей, які вміли і могли підготувати цікаві доповіді, систематизувати матеріал, провести науковий пошук. Елегантно і вміло він скеровував формування матеріалу в оптимальному для сприймання руслі, ніколи не претендуючи на авторство чи співавторство, хоча у кожному такому матеріалі була левова пайка Його праці.
Ніколи не забуду, як він умів переконувати в необхідності вишукування відомостей про видатних особистостей Гуцульщини і саме завдяки Йому появилися публікації про Марійку Підгір’янку, Олексу Волянського, родину Окуневських і, мабуть, багатьох інших діячів минулого. Сам же він, помимо книг, регулярно дописував до всіх газет і журналів – від "Гуцульського краю” до "Літературної України” та від "Гуцулії” (Чикаго) до "Наукового вісника НТШ”. І кожна його публікація – це і пізнавальний, і повчальний, і дидактичний матеріал водночас, як, наприклад, аналіз поетичної творчості Тараса Мельничука "Син калини, князь роси”, надрукований в "Гуцульській школі” № 2 за 1995-й рік.
Був Ігор Аполонович і великим українським патріотом, і не меншим, в прямому розумінні цього слова, інтернаціоналістом водночас (прошу не плутати з "соціалістичним інтернаціоналізмом”, який в натурі є звичайним великоросійським шовінізмом!). Його розвідки про діячів польської культури (наприклад, Станіслава Вінценза) мали широкий резонанс в Польщі – з Познаня, Кракова і Варшави йому слали й слали збірники, журнали, відбитки статтей різноманітні автори зі сердечними автографами і найкращими побажаннями. І про ребе Ісраеля бен Еліазера (Баал Шем Това, Бешта) – засновника хасидизму він теж написав з любов’ю і пошаною (щоправда, рабі Мейлах зі Львова мав до цієї публікації претензії – мовляв, інтерпретація діяльності Бешта неправильна; на це Ігор Аполонович слушно зауважив, що предметом його дослідження була не діяльність цього проповідника, а його життя, зокрема на теренах Гуцульщини).
Важко сказати, яких сторін діяльності на Косівщині не лише не торкався І.А.Пелипейко, а й досконало їх не знав! Знайшли, приміром, в червні 1999-го року в Яворові збірку з двох сотень світлин УПА, і я, як фотограф, взявся впорядковувати віднайдене. Пішов на консультацію до Вчителя, а він накреслив мені цілий стратегічний план – що і як потрібно зробити, яку інформацію зібрати, в якому напрямку пошук вести… Я сконфужено прорік: "Ігор Аполонович! Таке враження, що або Ви, або хтось із Вашої родини був учасником збройного підпілля в 40-х роках!” А Він каже: "Так і було. Моя сестра Ольга – член ОУН "Скала” – засуджена на 10 років таборів. Ось її фотографія”. З маленької (6 х 9 см) світлини на мене дивилася напрочуд вродлива, зі злегка кучерявим темним (мабуть, чорним) волоссям дівчина років 20-22. Аж тоді до мене дійшла справжня суть митарств з працею, які мав Учитель в радянський період – тоді клеймо "ворога народу” не знімали, як написав якийсь "товаріщ” Масловський у своїй "Жовто-блакитній мафії” навіть з "тричі померлих”! (Розповідь про Ольгу Пелипейко-"Скалу” – це тема окремої публікації, яка мусить обов’язково побачити світ).
…Спогади – річ суб’єктивна. Ще древні римляни казали: "Про мертвих або добре, або нічого”. Надзвичайно прикро усвідомлювати, що вже третій рік нема Людини, до якої йшов на пораду і обов’язково її отримував. Втім, що кажу?! Ігор Аполонович Пелипейко живе і житиме у наших душах – як ідеал доброти, компетентності, відданості справі, як особистість, котру можна лише недооцінити, а переоцінити – просто неможливо. Я щасливий, що мав змогу спілкуватися з Ним впродовж майже сорока років.

Василь Гуменюк,
кандидат біологічних наук,
заступник директора Інституту землеробства і тваринництва західного регіону

Переглядів: 782 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024