1 листопада 1918 року владу в Станиславові (теперішньому Івано-Франківську) перебрала повітова Українська Національна Рада під проводом адвоката Лева Бачинського, а через два місяці до міста переїхав уряд ЗУНР – Державний секретаріат. Він розташувався у будинку дирекції залізниць на вул. Ґрюнвальдській, 11. До його складу тоді входили: голова уряду і тимчасовий секретар (міністр) фінансів, торгівлі та промисловості Сидір Голубович, секретарі: внутрішніх справ Іван Макух; освіти Аґенор Артимович; шляхів, пошти та телеграфів Іван Мирон; публічних робіт, гірництва та суспільної опіки Мар’ян Козаневич; військових справ Дмитро Вітовський; судівництва Осип Бурачинський; рільництва та лісництва Михайло Мартинець; секретар без теки та тимчасовий управитель секретаріату заграничних справ Льонґин Цегельський.

З нагоди 85-річчя Листопадового чину 1 листопада 2003 року перед будинком відкрили пам’ятник на честь столиці ЗУНР у Станиславові, споруджений коштом мецената Володимира Войцюка (1930–2010), уродженця містечка Єзуполя, педагога та пасічника.
2 січня 1919 року в місті розпочав роботу тимчасовий парламент ЗУНР – Українська Національна Рада (УНРада). Вона засідала в будинку нинішнього готелю «Дністер» на вул. Січових cтрільців, 12. Готель збудували у 1912–1913 рр. за проектом архітектора Ф.Януша в стилі конструктивізму. У цій великій будівлі розташувався готель «Австрія», кінотеатр, ресторан і крамниці. Раніше над чільним фасадом будинку височіла вежа з годинником. У січні-травні 1919 року в готелі, який називали «Одеса», мешкали урядовці ЗУНР. Також тут зупинялися політичні діячі з Наддніпрянщини: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Євген Коновалець, Симон Петлюра.
А кінотеатр став залою засідань УНРади, яка урочисто проголосила тут 3 січня 1919 року «з’єдиненє з нинішним днем Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку». Президентом УНРади був тоді Євген Петрушевич, секретарем – Степан Витвицький. До складу виділу (президії) УНРади входили: Лев Бачинський, Семен Вітик, Антін Горбачевський, Гриць Дувіряк, Михайло Новаківський, Теофіл Окуневський, Омелян Попович (від Буковини), Андрій Шмігельський, о. Степан Юрик (парох Золочева). В приміщенні кінотеатру зараз працює Центральний народний дім, перед входом до якого встановлена пам’ятна таблиця про засідання УНРади 3 січня 1919 року.
Ще 1 грудня 1918 року у Фастові представники ЗУНР Льонґин Цегельський та Дмитро Левицький уклали передвступний (попередній) договір з Директорією УНР «про злуку обох українських держав в одну державну одиницю».
Л.Цегельський у своїй книзі «Від леґенд до правди», перевиданій у Львові у 2003 році, згадував: «До цієї місії вибрано мене – мабуть тому, що я перебував у однаково добрих стосунках як із членами гетьманської влади (був знайомий зі самим гетьманом), так і з членами революційної Директорії (Винниченком, Петлюрою і т.д.). Казали, крім того, що я достатньо дипломатичний і здатний до швидких рішень, а також доброї стилізації письмових угод. Тому я майже весь грудень 1918 р. та січень, лютий і березень 1919 р., проїздив у всяких дипломатичних місіях, тільки в інтервалах залучаючись до праці Кабінету чи Української національної ради (галицької), чи влади у Києві.
Товаришем у тій місії став (на моє подання) д-р Дмитро Левицький. Ми не знали, з ким нам – з гетьманом чи з Директорією – доведеться говорити. У переговорах з Директорією д-р Дмитро Левицький міг дуже придатися. Нам дали повноваження звернутись до «української держави», бо – як зазначалось – ми не відали, що це буде за влада, що її ми застанемо над Дніпром: гетьман чи Директорія. Ми були уповноважені укладати всякі угоди між «українською державою» і «Західноукраїнською державою». Не пам'ятаю точно, коли саме ми виїхали зі Золочева на Велику Україну. Певно, наприкінці листопада 1918 р. ...
Ми приїхали до Підволочиськ, де кордон оберігався нашою сотнею, озброєною кулеметами...
Ті години мого побутування на станції в Підволочиськах були для мене досить повчальними. Я, зокрема, з'ясував, що наша прикордонна влада боялася перекинення великоукраїнської анархії на наш терен. Вони бачили, що діється за Збручем, і не могли допустити такого в нас. Ці прикордонні наші команданти були не політиками, а просто – чесними, досвідченими старшинами. Здоровий глузд підказував їм, що треба стримати анархію на Збручі, аби наше населення не заразилось нею. І вони замкнули кордон від Великої України герметично...
Оповідали вони мені також, що зразу – після 1 листопада – за Збручем було спокійно. Почалося це безладдя десь за тиждень після бунту Директорії (13 листопада 1918 р.), коли вісті про цю «революцію» докотилися аж до Волочиськ, до кордону. Тоді прикордонна пачкарська голота зрозуміла, що тепер для неї пора та... «загуляла». Я спитав їх, яка влада у Волочиськах.
– Ніякої, властиво, нема, – була відповідь. – Одинока влада, чи там управа, є на залізниці, бо залізничники дисципліновані. Це переважно українці...
Хвастів! Історичне місце! І знову в Хвастові, а не в Києві, творитеметься українська історія... Сьогодні це «головна ставка» революційної Директорії, що йде проти гетьмана...
У ресторані застали ми десятки старшин. Січових стрільців, галичан і наддніпрянців – переважно знайомих. Привітання, запити відповіді. Гамір довкола. Вони оповідають про своє «повстання», що Київ обложений, що д-р Осип Назарук під Києвом, що хвиля повстання розливається по Україні. За тиждень буде в них стотисячна армія озброєних селян. Ми розказуємо, що сталося зі Львовом.
– Е, що там Львів! – кажуть деякі з них. – Київ – серце України. Як візьмемо Київ, поїдемо на Львів. Шапками закидаємо... Ми дипломатично ні потакуємо, ні перечимо. Нам треба помочі, і то зараз.
У душі я мав сумніви, чи так легко все те піде, як тут, у ресторані, – язиком. А большевики що?.. Будуть дивитися, склавши руки?.. І та «стотисячна армія» вже тоді не виглядала мені надійною. Я дуже сумнівався, чи схоче вона піти на нову війну за якусь там «Ґаліцію» та «Львов», що їх вони вважали тоді чужою землею. Коли мені молоденькі старшини зі захопленням описували, як щодня тисячі селян зголошуються до зброї та як з них відразу творяться нові полки, здавалося, що я слухаю якусь казку. Ми, в Галичині, маючи свідоме, патріотичне селянство, виховане в національному дусі від 1848 р., не змогли оборонити Львова. А тут раптом цілком аморфна, несвідома маса дядьків мала б утворити національну армію?! Щось воно не теє...
Як я опісля дізнався, всеньке їхнє воювання під Києвом обмежилось до стояння на позиціях та до марнування набоїв... Коли облога Києва припинилася, ця «революційна армія» розійшлася по домівках, забираючи зі собою кожухи, чоботи, шапки, коци, кріси тощо. Це була ота «революційна» сто- чи двістітисячна армія «освідомленого трудового народу», що мала йти відбивати Львів. Більше того – якраз з тієї «армії» потворилися ті большевицькі банди, які рознесли Україну, та й саму Директорію, на кусні...
Ось тобі й «освідомлений трудовий нарід» України, що на ньому ці політичні діти – Січові стрільці та всякі авантюристи типу Шаповалів, Винниченків і т. д., збиралися будувати якусь фантастичну соціалістичну Україну. Замість того, щоб дати гетьманові змогу закріпити його хліборобсько-козацьку Україну, вони у найбільш міжнародно несприятливий момент взялися за соціальні експерименти та за роздразнювання соціальних апетитів мас, переважно голоти.
Цієї голоти в Україні було відносно небагато. Проте вона була рухлива, аґресивна, захланна і не мала чого втрачати. Саме вона й помогла повалити гетьмана, але разом із ним впала й Україна, як держава: за підтримкою цієї голоти большевики, буквально через два місяці після тих хвастівських днів усунули від влади Директорію. Це незабаром зрозумів і Винниченко. Коли вже по «здобутті» Києва Директорією я був наприкінці грудня в нього (також у місії), Винниченко мав дуже мінорний настрій. А коли ми зговорилися про армію Директорії, він махнув рукою та іронічно повторив: «Армія? Армія?.. Забрали дядьки кожухи та рушниці і пішли додому. На одних тільки галичан, Січових стрільців, можемо покладатится...»
Директорія натомість призначена була конспіративно, вузьким колом людей, а саме центральними управами тільки тих «партій», котрі входили до т. зв. Українського народного союзу... Отже влада Директорії була дуже вузькою, майже самозваного походження, бо спиралася вона лише на ухвалу згаданого союзу та на баґнети Січових стрільців. Тож недивно, що вона так легко і так швидко впала.
Та за відсутності іншої влади в Україні ми мусили вести переговори з нею...
Проф. Швець закинув нам, що наше уповноваження надано не для переговорів із Директорією чи з Українською Народною Республікою, а з «Українською державою».
– Ну, а ви, панове, не держава? – питаю. – Кого ж представляє Директорія, як не державу?..
– Ні, ми республіка, – відповідає професор Швець...
Ледве-ледве вдалося Винниченкові й Андрієвському втовкмачити професорові, що й республіка підходить під поняття держави...
Розмова поплила трохи гладше. Члени Директорії прийняли до відома, що ми готові підписати передвступну угоду щодо злуки Галичини з Великою Україною.
– А чому передвступну, чому не остаточну? – спитав хтось із Директорії.
Д-р Дмитро Левицький пояснив, що така важлива угода мусить бути підтверджена нашим урядом і Українською національною радою (галицькою)... Одначе, і передвступний договір в'яже, бодай у принципі, а деталі розробиться у подальших переговорах.
Перейшли до справи тих деталей. Почав їх знову проф. Швець.
– Якщо це буде передвступна угода, то яка це злука? Так ви, галичани, можете відділитися, а ми не можемо послати до Галичини нашого губернатора.
– Губернатора ви, панове, і так до нас не пришлете, хоч би злука була й остаточна, – відповів я, – бо ми його не приймемо. Ви царських порядків в Україні не заводіть. Як би ми об'єдналися з вами, то тільки зі застереженням широкої автономії для Галичини. Ми хочемо мати свій сойм і свою провінційну владу, бо ваші відносини дуже відмінні від наших... Галичина звикла до західноєвропейського права, а у вас закони російські, інакші...
Не пам'ятаю, хто підписав першим – ми, галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 р. близько полудня, в історичному Хвастові, де між Галичиною й Україною була укладена перша угода про злуку...
Властиво, з державно-правного боку беручи, злука України (цебто Української Народної Республіки та Західноукраїнської Республіки) була зреалізована чотирма актами: Хвастівською угодою від 1 грудня 1918 р., резолюцією Української національної ради в Станиславові з 3 січня 1919 р. і протоколом чи універсалом Директорії за 22 січня 1919 р. та резолюцією Трудового конгресу в Києві 23 січня 1919 р. Ця остання резолюція приймала до відома три попередні акти та урочисто декларувала, що обидві українські держави навіки лучаться в одно, творячи єдину, неподільну, соборну державу українського народу».
Окрім Передвступного договору привезли делегати до Галичини і двох військовиків колишнього російського генерального штабу. 10 грудня 1918 р. генерал Михайло Омелянович-Павленко став начальним комендантом, а полковник Євген Мєшковський – шефом штабу Української Галицької Армії (УГА). Під їх командуванням від 27 грудня УГА протягом 4 днів марно намагалася здобути Львів. Не приніс успіху і наступ УГА на Львів 11 січня 1919 року.
Передвступний договір мала ратифікувати УНРада, яка розпочала своє засідання 2 січня 1919 року. Як подавала станиславівська газета «Нове життя»: «При сильно обсаджених галеріях і льожах розпочалося перше засідання о год. 11 мін. 30 перед полуднем промовою предсідателя Ради д-ра Петрушевича. Під час його промови пошанували члени ради повставанням з місць і сильними оплесками геройські діла нашого війська, що бореться за волю нашого народу. Як бесідник почав говорити про військову поміч з наддніпрянської України, його промову заглушували кілька разів бурхливими оплесками...
На загальне жадання поставлено на першу точку дневного порядку справу злуки обох українських держав в одну республику...
По полудні докінчено розпочату ще зрана дискусію про злуку обох українських республик; вибрано комісії та відложено засідання на 3 січня, щоб дати змогу комісії для заграничних справ радити над злукою українських земель».
Після прийняття відповідної ухвали до Директорії УНР було скероване офіційне звернення (додаток 2). До утворення спільного парламенту та уряду Західна область УНР (ЗО УНР) зберігала свої органи влади та військо. До Акту злуки УНР та ЗУНР Євген Петрушевич ставився вельми стримано. Його скептицизм пояснює біограф президента УНРади о. Ізидор Сохоцький: «Петрушевич передбачував, що побідна Антанта не визнає існуючої вже Української держави з пімсти за заключення нею Берестейського договору з німцями. Цю концепцію підтримував Липинський, і настирливо дораджував Петрушевичові стриматися до часу вияснення положення на Наддніпрянській Україні з проголошенням злуки з нею Галичини… Як пізніше виявилося, думки д-ра Петрушевича були правильні» (Сохоцький І., отець. Будівничі новітньої української державності в Галичині: Історичні постаті Галичини ХIХ–ХХ ст. Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1961. – С. 170).
Вже на початку лютого 1919 р. Київ зайняли більшовики і ніколи не було створено спільних органів влади УНР та ЗУНР.

Ігор МЕЛЬНИК, Збруч