(Минає 110 років з часу іменування та хіротонії Блаженного священномученика Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського)

Із виступів ворогів Кир Григорія Хомишина, які подані у минулому числі газети, можна скласти уявлення про невтомність Владики у служінні Богові й Україні. Першу сторону ми частково освітлили, а тепер хочемо показати Кир Григорія Хомишина як патріота України. 16 жовтня 1918 року австрійський цісар Карл проголосив маніфест до всіх народів Австро-Угорщини про перебудову держави як спілки вільних народів. Через два дні у Львові зібралася Українська Парламентарна Репрезентація, що одноголосно ухвалила уконститувати Українську національну Раду. У її роботі брав участь і Станиславівський Єпископ Григорій Хомишин. Тому можемо без перебільшення сказати, що наш Владика не був полонофілом, як намагалися зобразити його вороги. Кир Григорій Хомишин не тільки був серед творців Української держави, але й захищав її від переслідувань польського уряду. У 1922 році, до третьої річниці окупації Західної України польськими загарбниками, керівництво УГКЦ видало звернення „До всього культурного світу”, яке першим підписав наш ієрарх. У цьому документі, зокрема, читаємо: „Потрясені останніми страшними подіями, масовими арештами і знущаннями над тисячами невинних жертв, підносимо наш голос до всього культурного світа, підносимо в надії, що культурний світ не дозволить, щоб на його очах відбулася страшна екстермінаційна (знищувальна – В. П.) акція, польського народу й держави проти українського народу в Східній Галичині, котрого позбавлено всього, котрому не дозволяється навіть, щоб пасивністю при виборах висказав свій протест проти безправ’я, яке над ним твориться”.
Це не єдиний виступ Кир Григорія Хомишина на захист попраних прав українського народу. З проголошенням ЗУНР владика всеціло віддався будівництву Української держави. А коли в грудні 1918 року уряд ЗУНР переїхав до Станіслава, він не тільки на правах вірильного члена брав участь у засіданнях і нарадах національної Ради, але й віддав їм будинок Товариства Непорочного Зачаття. І після програних національно-визвольних змагань Кир Григорій Хомишин намагався підтримувати їх ідеї серед своєї пастви. Вже у 1920 або 1921 р. Станиславівський Єпископ вперше очолював хресний похід під час Зелених свят від катедри на могили усусусів, які полягли за свободу рідного краю і спочивали на цвинтарі по теперішній вулиці Незалежності (у 80-х роках їх по-варварському знищили більшовики). Кир Григорій Хомишин з відкритими обіймами приймав до Духовної семінарії недавніх борців за волю України, бо, як пише монс. П. Мельничук, був впевнений у тому, що вони „стануть добрими воїнами Церкви” (с. 290).
Незважаючи на всі переслідування українського народу у часи польського панування (згадаймо хоча б страшну пацифікацію!), все ж таки Єпископові Григорію Хомишину вдавалося зберегти Церкву і вселити надію у серця пастви Станиславівської єпархії. Становище вкрай загострилося з приходом „перших совітів” (1939-1941) і приходом „других совітів” (з 1944 р.). У ці важкі і страшні часи Владика був завжди із своїми вірними, разом з ними переживав всі жахіття, молився за український народ. І тут слід окремо підкреслити, що ніхто з ієрархів УГКЦ не покинув своєї пастви і не емігрував на Захід, чого не можна сказати про ієрархів УПЦ. Всі єпископи УПЦ на чолі з митрополитом Іларіоном (Іваном Огієнком) виїхали до Австрії чи Німеччини, а звідти – до Канади чи США. Цей, на перший погляд, незначний факт щонайкраще засвідчує, що священики та Єпископи УГКЦ завжди були зі своїми парохіянами – і в добрий час, і в поганий, завжди ділили з ними долю, яку б не післав на них Бог.
Варто згадати і про поведінку Кир Григорія Хомишина у ці страшні часи. У кінці червня 1941 р. спочатку наш край захопили угорські солдати, що намагалися перед приходом німців щонайбільше пограбувати і вивезти до Угорщини, а одночасно страшно знущалися над українцями, що намагалися врятувати своє добро. На звістку про несправедливе ув’язнення у Ворохті тутешнього пароха о. Куницького і ще чотирьох селян владика через о. катехита Кабаровського вийшов на угорського прокурора, якого вдалося переконати у невинності заарештованих і звільнити їх з-під варти. Так „за заступництвом Матері Божої і скорій інтервенції єпископа Кир Григорія всі п’ятеро вийшли на волю з того, як здавалося, безвихідного становища”, – так оцінив Т. Мосора у своїх спогадах „Жорстокість мадяр” поведінку нашого єпископа.
Вороги УГКЦ і України завжди закидали Єпископові Григорію Хомишину його начебто надто велику прихильність до Риму-Ватикану, спроби щонайбільше приблизити наш обряд до канонів католицизму, а насправді — до Вселенської Церкви, а з другого боку, нелюбові до України, намаганням ополячити наш народ. Ми вже, здається, навели достатню кількість фактів, що спростовують ці закиди. Тут варто навести ще один такий доказ. 6 липня 1941 року Єпископ Григорій Хомишин видав своє пастирське „Благословення самостійній Українській державі, відновленій 30 червня 1941 р.”. У ньому читаємо: „Благословлю Українську Самостійну Державу. Дякую Всевишньому з глибини душі за вислухання наших благальних молитов і молитов Бога, щоб Українська Держава, сперта на Божому законі, забезпечила щастя, добробут і спокійне життя всім громадянам української землі без огляду на різниці віросповідні, національні і суспільні”.
Ми спеціально процитували цей важливий документ, що ще раз засвідчує любовне ставлення Кир Григорія Хомишина до України і його повагу до всіх національностей, які проживають в Україні. Наш Владика ніколи не був, як бездоказово писали московсько-більшовицькі атеїсти і вороги нашої Церкви та України, агентом німецько-фашистських окупантів, тим паче не співпрацював з гестапо. Історична правда вимагає, щоб ми спокійно і безпристрасно оцінили життя й пастирську діяльність Слуги Божого Єпископа Григорія Хомишина — вірного пастиря УГКЦ і вірного сина українського народу.

Володимир ПОЛЄК,
професор Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та Івано-Франківського Духовно-Катехитичного Інституту, член беатифікаційної комісії. 1994 р.