Як українці Станіславова захищали власні громадські й національно-культурні інтереси без жодної допомоги з боку держави, навіть усупереч ворожій політиці влади і чому в них треба сьогодні повчитися.

Галичину, за влучною метафорою Михайла Грушевського, називають П'ємонтом України. На таке визначення вченого надихнула історія італійського П'ємонту - місцевості на півночі Італії, звідки почалося звільнення країни від чужинців та об'єднання італійських земель. Такі ж об'єднавчі надії на початку ХХ ст. покладалися на західноукраїнські землі. Втім, чи стала Галичина омріяним українським П'ємонтом, чи ні, історики та політики сперечаються дотепер. Але те, що будучи в умовах подвійної окупації - австрійської та польської - галицькі українці завдяки самоорганізації зуміли зберегти свою мову, культуру, традиції, прагнення та ідеали незалежності та соборності України - цього ніхто не заперечить. Українці у галицькому П'ємонті без жодної допомоги уряду, який був до них ворожим, навіть усупереч перешкодам із боку влади зуміли налагодити своє економічне, громадське, культурне життя, подаючи майже недосяжний зараз приклад жертовності та взаємодопомоги. Хіба не варто сьогодні у них повчитися?

Отже, деякі уроки українського самозахисту на прикладі міжвоєнного Станиславова.

Кооперація

Польська влада визначила для західноукраїнських земель долю сировинного придатку, внутрішньої колонії, другорядної «Польщі Б». Але навіть у таких напівколоніальних умовах українцям вдалося організувати своє економічне життя єдиним можливим тоді способом - кооперацією.

Першим кооперативом у Станиславові була Позичкова каса при товаристві «Руська хата», заснована в 1895 році Володимиром Яновичем.

На початку ХХ ст. у місті працювали кооперативи «Кредит», «Злука», при «Народній торгівлі» почали створюватись спільні крамниці.

У польський період у Станиславові працювали кооперації «Народний

базар», «Українська книгарня», «Церковна штука», «Будучність», «Самопоміч», «Народний дім залізничників» та ін. Особливим був кооператив кравецьких робіт «Основа», створений М. Ганушевським спеціально для того, щоб забезпечувати роботою священницьких вдів та сиріт. У середині 1930-х років у Станиславівському воєводстві працювало 162 різних українських кооперативи.

Найбільших успіхів у збуті своїх продуктів досягли молочні кооперативи «Маслосоюзу», що опанували західноукраїнський і навіть значну частину польського ринку.

Згідно із прийнятими Статутами, українські кооперативи ставали членами товариств «Просвіта», «Сільський господар», «Рідна школа».

Занепокоєні зростанням української кооперації, польські урядовці стали систематично перешкоджати її дальшому розвитку, звинувачуючи кооперативи в нібито неправильному складанні звітів, порушенні правил будівництва чи гігієни. Але попри всі труднощі кооперативний рух був одним із першорядних чинників господарського і національного відродження краю.

Самоврядування

Не змогла польська влада завадити громадському об'єднанню галичан. Те громадянське суспільство, яке зараз могло би стати альтернативою збанкрутілим політикам, ще 100 років назад було відоме і успішно функціонувало в Галичині.

У Станиславові на 1937 рік діяли 42 українських громадських організації, найпопулярнішими з яких були: «Просвіта», «Рідна школа», «Союз українок», «Сільський господар», «Соколи», «Пласт», «Січ», «Луг», «Каменярі» та ін.

І ці організації існували не просто на папері, а активно діяли згідно зі своїми програмовими завданнями. При тому, звичайно ж, влада їх не фінансувала. Вони працювали на громадських засадах. Правда, за невелику плату інколи доводилося наймати службовців філій, деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагромаджували з членських внесків, різних платних заходів, а також пожертвувань меценатів.

Масштаб громадського розвитку вражає. Наприклад, станиславівська філія «Просвіти», що була заснована 1877 року і нараховувала у 1918 році 55 читалень, вже на 30 червня 1930 року мала 168 читалень. На 1939 рік в усіх галицьких осередках «Просвіти» загалом працювало понад 360 тис. членів.

Виховання і освіта

Не маючи своєї держави, українська галицька громадськість докладала усіх зусиль, щоб забезпечити належне виховання та освіту дітей. Великою проблемою для працюючих матерів була організація дошкільних закладів. І ця проблема знайшла своє вирішення. Без жодної державної допомоги західноукраїнська інтелігенція організовувала ясла для немовлят, дитячі садки, вакаційні оселі.

Перша світський дитячий садок (захоронка) був організований у стрийському повіті в 1924 році (Стрийщина у міжвоєнний період входила до Станиславівського воєводства).

Навесні 1927 року після підготовки 12 виховательок у Станиславові силами «Союзу українок» було відкрито 3 дитячі садки: Княгинин-Гірка на 50-60 дітей, Княгинин-Колонія на 30 дітей, Бельведер на 20 дітей та садок у Ямниці на 30 дітей.

Ще один дитячий садочок був створений «Союзом українок» у самому центрі Станиславова і розміщувався в кімнатах «Української бесіди» по вул. Голуховського, 22 (тепер - вул. Чорновола).

У станиславівському повіті в 1932-1939 роках працювало щонайменше 25 дитячих захоронок. І це при тому, що польський уряд усіляко перешкоджав їх діяльності, посилаючись то на відсутність професійних педагогів, то на недотримання санітарних норм.

Утримання однієї захоронки обходилося приблизно в 350 злотих на місяць. У цих установах діти отримували харчі, а найбідніші - одяг. Фінансування складалося з членських внесків, дотацій релігійних організацій, українських установ, магістрату, доброчинних збірок.

Велика увага вихованню дошкільнят приділялася також і з боку Греко-католицької церкви. У 1939 р. митрополичий ординаріат видав «Розпорядок про захоронки й дитячі садки». «Доки нема в громаді окремого будинку й саду для ведення цих інституцій, треба старатися, щоб садок був ведений коло церкви, чи в городі якогось господаря, а захоронка в будинку читальні або Народного дому, або кооперативи», - читаємо в газеті «Мета» від 21 травня 1939 року.

Благодійність

Меценатство вважалося справою честі кожного заможного чи навіть не дуже заможного галицького українця.

Серед благодійників міжвоєнного Станиславова можемо згадати адвоката д-ра Юлія Олесницького, який підтримував письменників та мистців; адвоката д-ра Миколу Биха, який виплачував стипендії бідним студентам; Николая Сабата - директора першої української державної гімназії, який завжди знаходив час та кошти для нужд незаможних учнів, за власні гроші купуючи їм одяг, взуття, харчі; кооператора та організатора українського ремісничого життя Северина Снігуровича, який матеріально посприяв відбудові оселі українського «Сокола»; родину лікарів Козаків, які завжди знаходили кошти для підтримки українських організацій; директора станиславівського Українського кооперативного банку Костя Вишневського - мецената та організатора діяльності станиславівського театру ім. І. Тобілевича та ін. Список можна продовжувати.

Доброчинність була притаманна не тільки інтелігенції, але і простим робітникам, ремісникам, селянам. Не був дивиною збір коштів на «Рідну школу», який проводився на весіллях, під час колядування, інших святкувань, через українську пресу та просто з допомогою «пушок», тобто скарбничок, із якими активісти розташовувалися на людних вулицях.

Особливо активно доброчинністю займалася Греко-католицька церква та її достойники. І справді, копійчану десятину церква повертала громаді сторицею!

Митрополит Андрей Шептицький завжди підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар» та ін. Єпархіальній бібліотеці в Станиславові глава церкви передав 4 тисячі книг із особистого книжкового фонду. Саме на кошти митрополита археолог Я. Пастернак проводив розкопки стародавнього Галича.

Андрей Шептицький був великим другом та опікуном «Пласту». Він подарував українській скаутській організації велику площу на горі Соколі біля села Підлютого, де було побудовано табір для юнацтва, освячений у 1926 році. На сиротинці митрополит передав загалом 1 млн. доларів. Також за його сприяння були створені садівнича школа у селі Милуванні та хліборобська школа у селі Коршеві. Талановита українська молодь могла вчитися на митрополичу стипендію.

Станиславівський єпископ Григорій Хомишин дбав про розвиток народної освіти, виділяючи чималі кошти на розвиток шкіл, сприяв громадським організаціям, дитсадкам, організував на місцях католицькі читальні. Григорій Хомишин був натхненником та фундатором газети «Нова Зоря», яка виходила у Львові, але також матеріально підтримував і станиславівські часописи.

У середині 30-х рр. ХХ ст. станиславівський владика виділив кошти на археологічні дослідження Скиту Манявського.

Отже, галичани у міжвоєнний період розвоєм кооперації, освітнього, громадського та культурного життя, взаємодопомогою та благодійництвом довели собі, Польській державі та цілому світові, що українці як повноцінна нація здатні самотужки організовувати своє життя і будувати власну державу.

То чому ж сьогодні у незалежній уже 20 років Україні ми такі зневірені у власному майбутньому? Може, варто повчитися у своїх дідів, які в значно важчих умовах зуміли відстояти власну честь, гідність і право на самовизначення? Втім, як сказав поет, "Чужинці правили - не вмерла Україна! І при своїх пройдисвітах не вмре!".

"Галицький кореспондент"