У 1848-1849 роках країнами Європи прокотилась хвиля революцій. Пізніше історики назвуть цей період «Весною народів».
Десь усе завершилось багатотисячними демонстраціями, а десь – запеклими вуличними боями та громадянськими війнами. У Станиславові теж було весело.
Вітер свободи
13 березня 1848 року велетенський натовп вийшов на площі Відня з вимогою відставки канцлера Меттерніха, який 30 років обіймав цю посаду. Переляканий імператор задовільнив вимогу. Мало того, за кілька днів з’явився указ про скасування цензури, свободу друку та скликання народної міліції. Останню ще називали національною гвардією і вона мала захистити надбання революції. Умови формування вказали доволі туманно – на засадах освіченості та майнового стану.
У Станиславові новина про вольності викликала справжній ажіотаж. Майбутній бургомістр, а тоді молодий адвокат Ігнацій Камінський згадує: «Після звістки про революцію в березневі дні у Відні цілий Станиславів, неначе квітами, вкривався білими бантами – символами згоди і братерства. Поляки, русини, євреї – усі, хто тільки жив і мав відчуття, що надходить нова ера свободи, всі, за винятком осіб, наближених до уряду, пов’язали білі банти. Про душевне піднесення свідчили й обличчя, що променіли радістю. Замість «пан, пані» всюди звучало «громадянин, громадянко», інших титулів не було, всіх зрівняла свобода».
24 березня взялися до формування національної гвардії. Зброю видав начальник фервальтерії Андрій Жулавський. Його посада поєднувала функції податківця і директора Нацбанку, у підпорядкуванні чиновника перебувала скарбова сторожа, яка й поділилась своїми рушницями. Для пошиття форми міщани скинулись грошима і за кілька днів місто мало свою народну міліцію.
Гра в солдатики
Австрійський чиновник Бенедикт Остерман у своїх записках наводить детальний склад гвардії. Командиром був ветеран наполеонівських війн майор Жолубовський. Керувати йому допомагали шість офіцерів: бучацький посесор (орендар державного маєтку) граф Тишкевич, аптекар Саханек. бажанівський дідич (власник села) Стажинський, власник готелю Сакс, колишній жовнір зі Стрийського округу Гошовський та відомий кондитер і власник цукерні Шенгерський. Крім них, були ще 17 підофіцерів (сержанти й капрали) та 102 рядових.
Гвардійці мали однострій з полотняних кітелів і штанів, на головах носили сині конфедератки з амарантовими (червоно-рожевими) випусками. Паралельно створили ще роту гімназистів, яким зброї не давали, але залучали до муштри.
Священик Амвросій Шанковський, який тоді був 16-річним гімназистом залишив цікаві спогади: «Хто тільки хотів, приступав до народової гвардії і прив’язував собі першу ліпшу шаблюку, яка йому де-небудь попалася в руки; тому в однім ряді гвардистів можна було бачити нераз найдивачнійші шаблі – від звичайної поліцейської аж до елегантської, оправленої в шкіру янчарки французького спагіса (мусульманська кавалерія – Авт.).
Емігранти (учасники польського антиросійського повстання 1830-1831 років, що довший час переховувались у Франції – Авт.) були інструкторами в муштрі, на яку зразу гвардисти ходили досить пильно, щоби могти при всякій нагоді виступити в параді, зовсім так, як то робить тепер охотнича пожежна сторожа; але скоро охолонули вони в своїй ревності, бо занедбували свої верстати, а не діставали пенсії, якої дехто з них надіявся. Зате дуже пильну участь брали в муштрах ми, студенти. Нас, молодих, бавило то, що ми йшли рядами на поле, де старі панни-патріотки привозили повозами смачні підвечірки та що ми вертали з музикою домів. Одначе великих успіхів у тій муштрі ми не зробили і за винятком кількох зворотів «праворуч» і «ліворуч» ми не навчилися нічого більше».
Окружний староста Фестенбург створенню гвардії не противився і скоро дозволив гвардійцям заступати у нічні патрулі разом з регулярним військом. Та кадрові військові ополченців не любили. Останні зробили собі тимчасову дерев’яну стражницю (вартове приміщення) біля військової гауптвахти (тепер Галицька, 7а). Згодом, звідти стали зникати карабіни й барабани. Виявляється, гвардійцям швидко набридало стояти на варті, тож вони йшли всередину пити чай та грати у карти, а зброю клали біля входу до стражниці. Солдати з сусідньої гауптвахти підбирали залишені без догляду карабіни та кидали їх у глибоку суху криницю, що стояла на місці теперішнього головного корпусу медуніверситету.
Гвардія має бути розпущена!
Насправді ота гвардія нікого ні від кого не захищала, але й нікому не загрожувала. Втім, губернатору Галичини графу Стадіону вона добряче муляла очі. Він скористався абзацем у цісарському маніфесті, згідно з яким роз’яснення щодо формування національних гвардій мав надати конституційний Сейм, а той має зібратись лише 26 червня. Тому губернатор вважав скликання народної міліції незаконним і видав циркуляр про її скасування.
До Станиславова прибув львівський губерніальний радник граф Леон Тун, який мав розігнати гвардію. Він замешкав на третьому поверсі староства, тобто у теперішньому морфологічному корпусі медуніверситету.
Звістка про те, що гвардію хочуть ліквідувати, а зброю забрати, швидко облетіла місто. 12 квітня 1848 року натовп містян зібрався перед магістратом, який займав кілька кімнат у великій кам’яниці Гелавая, що на розі Галицької та Новгородської. Юрби людей заполонили радну залу. Останніми зайшли бургомістр Щуровський та синдик (міський адвокат) Антоній Яноха. Вони зачитали губерніальний рескрипт із вимогою розпустити народну гвардію. Вирішили цьому не підкорятися, а відрядити депутацію до графа Туна з проханням зберегти формування.
Польська гвардія народова
Делегати вирушили до будинку староства, разом із ними туди подалися сотні містян. Незабаром відчинилися двері і на площу вибіг гвардієць Сондецький, що голосно закричав: «Нехай проллється кров, а гвардія мусить бути розпущена – це останні слова Туна!».
Графа – у вікно
Однієї фрази виявилось достатньо, аби електризувати натовп. Далі події розгорталися стрімко. Втім, сучасники описують їх по-різному. Ігнацій Камінський подає феєричну картину, як містяни вриваються у будинок староства і біжать сходами на третій поверх. Там же розміщувалась гімназія, тож хтось із натовпу розчинив двері класів і вигукнув: «Ваших братів убивають!». Гімназисти вискочили до коридору і перемішались із натовпом.
Лунали крики: «Графа – у вікно! Хай пізнає в нас сальто-мортале!». Бачачи, що справа пахне смаженим, староста Фестенбург заховав Туна у своїх покоях. Перед дверима з оголеними шаблями встали командир гвардії майор Жолубовський і адвокат Яноха, які намагалися стримувати юрбу.
«Хвиля за хвилею, – згадує Камінський, – наполегливий натовп, неначе тараном, бив у ті двері, які затуляла скупчена фаланга громадян, поважніших за віком».
Півгодини Яноха і Жолубовський своїми тілами прикривали графа, доки староста Фестенбург не пішов на хитрість і не крикнув. «Заспокойтесь, панове! Граф Тун сказав, що гвардію не розпустять і він передасть нашу петицію губернатору Стадіону».
Настрій у натовпі кардинально змінився. Тепер усі волали: «Віват! Хай живе Тун!». Раптом на вулиці вдарили барабани. Це військових підняли по тривозі й гарнізон вишикувався на площі, готовий штурмувати будівлю і рятувати графа Туна. До них вийшов Ігнацій Камінський, який повідомив капітану, що все завершилось мирно, благав не починати кровопролиття і розійтись. Капітан вагався. Тоді Камінський скомандував війську: «Струнко! Праворуч!», після чого солдати повернулись у казарми. Гвардію більше ніхто не чіпав.
Зовсім інакше події висвітлює гімназист Шанковський. Під час лекції двері класу розчинились і два вусатих гвардійських офіцери вигукнули: «Діти, пішли з нами на третій поверх викинути у вікно Туна, який приїхав розпускати народну гвардію!». Клас миттєво спорожнів.
«Коли ми були вже неподалік дверей старости, другими сходами, від колишнього єзуїтського костелу поручник піхотного полку привів сильний караул, уставивши його напроти нас з наїженими багнетами, і сказав, що почне стріляти, якщо ми не заберемось «до чорта». Ми зупинились, а коли оглянулись назад, то не побачили жодного гвардійця. Вони, випхавши нас на третій поверх, зупинились у коридорі, а коли побачили військових, негайно втекли, залишаючи підмовлених дітей напризволяще. Нам не залишилось нічого іншого, як спокійно розійтись по домах».
На площі з тисячного натовпу не залишилось жодної душі. Військо бігло з казарм. Вулицею Тисменицькою скакали гусари. Гвардію миттєво роззброїли – опору ніхто не чинив. Навпаки, коли солдати й гусари отаборилися на площах, де стояли протягом доби, мешканці носили їм їжу, пиво та горілку.
13 квітня все завершилось. А 18-го до Станиславова надійшов наказ міністра внутрішніх справ, яким регламентувалось створення національної гвардії. Його видали ще 8 числа. Але поки він дійшов з Відня до Львова, поки його переклали на польську, станиславівської гвардії вже не існувало. І формувати її вдруге вже ні в кого не було натхнення.
Далі буде.
Іван Бондарев |
