Коли їхати дорогою Івано-Франківськ–Галич, у Крилосі, напроти Музею архітектури та побуту Прикарпаття, височіє пам’ятний знак «Меч і Рало» роботи скульптора Петра Сопільника. Уродженець Дніпропетровщини зобразив меч набагато більшим, аніж сільськогосподарське знаряддя, хоча насправді усе мало б бути навпаки. Чому такий варіант пам’ятника запропонував автор, невідомо. Можливо, він хотів підкреслити, наскільки важливим для людей, основним заняттям яких було хліборобство, був захист рідної землі. Власне тільки так, зі зброєю у руках, воїни та ратаї могли захистити свою сім’ю, оселю, нажите важкою працею добро. А, може, скульптор у такий спосіб хотів підкреслити військову потужність Галича. Цілком ймовірно і таке, адже галичани здавна відзначалися військовою силою, а меч у їхніх руках в ті давні часи був чи не найпоширенішою зброєю. Від кого перейняли галичани таку військову доблесть? Щоб відповісти на це запитання мусимо звернутись до витоків галицької історії. Як засвідчують дослідження новітніх часів, Галицьке князівство постало на уламках колись великої та сильної Білохорватської держави. Самі ж білі хорвати за походженням були іраномовним племенем, що у свій час виділилось із сарматського союзу і переселилось у Прикарпаття. До речі, слово «сармат» або «савромат» у перекладі означає «оперезаний мечем». Як відомо, для представників цього племені у період зростання його могутності головним промислом була війна. Захоплення воєнної здобичі та нових земель було головною метою походів сарматських воїнів. Як видно із назви племені, найважливішою зброєю сарматів тих часів був саме меч. А чому власне тільки тих? Їхні нащадки хорвати цією зброєю володіли так само вправно. Цікаво, що білі хорвати, на відміну від сарматів, які мали короткі мечі, почали використовувати довгі метрові без перехрестя. Тут, очевидно, відчутний уже західноєвропейський вплив. У подальші віки галичани при допомозі військової сили, а також завдяки енергійності своїх правителів, зокрема Володаря Ростиславовича та його сина Володимирка, створили не менш сильне Галицьке князівство. Підтримані русичами у боротьбі проти поляків, а затим угрів у боротьбі проти русичів, галицькі вої вже тоді заявили про себе як надійну військову організацію. Численні історичні факти засвідчують, що у галичан існувало самоврядне військо, яке виникло на засадах приватної мілітаризації. Галицькі бояри, а точніше місцеві аристократи, мали свої військові формування і нерідко диктували волю галицьким князям, які, зазвичай, були бутафорними правителями. Спочатку галичани зуміли захистити кордони власної держави, а пізніше почали брати участь у військових експансіях далеко за межами свого князівства. Як знаємо, галицькі полки були затребувані на Русі, в Угорщині, Чехії, Німеччині. Дружини галичан на чолі із воєводами Іваном Халдієвичем, Тудором Єлчичем, Коснятином Сірославичем та іншими (як військові найманці) брали участь у різних «гарячих точках». У часи середньовіччя в галицькому суспільстві серед молодих бояр сформувався рицарський стан. Сила галицького рицарства – це сила галицької спільноти, бо вона була необхідним і важливим елементом суспільної організації, її керівною ланкою. Бояри-рицарі безпосередньо керували діяльністю громади у військовій сфері і були реальними захисниками її інтересів, а значить і інтересів держави. Нерідко у вигляді ополчення вони гуртували навколо себе і селян, і ремісників, а ті, відчувши на генному рівні тягу до військової справи, покидали своє заняття і ставали професійними воїнами. Цікаво, що найважливішим видом зброї серед тогочасних суспільних еліт залишився так само меч. Меч для рицаря був не лише видом зброї, до слова найбільш значним у його арсеналі, але й служив гарантом свободи, честі, був свого роду сакральним символом, з яким минало все свідоме життя шляхетної людини. Володіння мечем було ознакою високого соціального статусу. Коли Галичина була завойована Польщею і на тривалий період втратила незалежність, галичани на якийсь час ніби змирились із долею поневоленого народу. Хоча час від часу, маючи бунтівливу вдачу, робили спробу повернути собі волю. Проте локальні виступи селян, що стихійно виникали в тих чи інших місцевостях, ситуацію змінити не могли. Здається, що люди тільки і чекали, коли появиться ватажок, який зуміє організувати їх на відкриту боротьбу. І такий проводир появився. У 1490 році Іван Муха, як подають історичні документи, «простий селянин зібрав був людей із Волощини і Русі, як і сам, до десяти тисяч». Повстання набрало такого розмаху, що поляки, не маючи змоги зупинити наступ повсталих, закликали на допомогу тевтонських рицарів. Пройшовши через Снятин, Коломию, Галич, Муха вирішив повести своє військо на Рогатин, а далі на Львів. Проте несподівано під Рогатином полякам вдалось зупинити похід. Серед причин поразки повстання під проводом Івана Мухи історики називають погану організованість та слабку озброєність селян. Так, повстанці й справді мали на озброєнні в основному перероблені під зброю сільськогосподарські знаряддя – вила, ґралі, коси. Проте уже в поході вони здобували собі списи і шаблі, мечі та мушкети. Однак ворог виявився сильнішим. Це на деякий час ніби знову повернуло наших краян у стадію якоїсь інертності. Вдруге галичани пробудились у період козацьких війн. Під час походу на західноукраїнські землі Богдана Хмельницького на Прикарпатті потужну військову силу зібрав Семен Височан. Його військо, яке складалося в основному із селян Покуття, налічувало більше п’ятнадцяти тисяч чоловік. Така велика ударна сила, об’єднана під одним керівництвом, не зустрічалась в той час в цілій Західній Україні і навіть на Поділлі. Як пише професор В. Грабовецький, «якщо в селянському русі на Галицькому Підкарпатті в час його найбільшого піднесення восени 1648 року взяло участь близько тридцяти тисяч чоловік, то половина з них припадає на армію Височана». Цього факту не могли обійти й історики. Так, С. Томашівський стверджує, що це була «формальна армія» повстанців, створена завдяки «незвичайній енергії і організаторським талантом Височана». В. Липинський пише, що Семен Височан зумів у порівняно короткий час організувати на Покутті велику регулярну армію при допомозі і тісній співучасті тамтешньої руської шляхти. Цей факт сам по собі є дуже промовистим, адже коли до селянства долучалася шляхта, це робило його більш організованим і по-військовому вправнішим. Адже нащадки багатих галичан військове заняття, здається, ніколи не закидали, навіть коли спольщувались і служили польській короні. У подальших віках посилення національного та кріпосницького гніту в Галичині привело до виникнення опришківського руху. В Карпатські гори утікали наймити і пастухи, панські слуги та селяни, комірники і бідні міщани. Там вони формували невеликі загони, які нападали на панські маєтки, а захоплене майно роздавали бідним людям. Типовою зброєю опришків були рушниці, пістолі, списи, рогатини, ножі. А символом відваги і мужності у опришків стали бартки (топірці), на яких вони давали клятву, коли вступали у загони. Цікаво, що топірці опришки носили при собі, як мечі. І в цьому теж вбачається певний символізм. Можливо тому опришків і називають лицарями Карпат. Бо чим їхня поведінка не відповідає кодексу лицарської честі? Адже якби опришки були звичайними грабіжниками і татями, як їх описують польські джерела, хіба люди склали б про них так багато пісень, легенд, переказів? Чого вартує лишень Олекса Довбуш, у якому поєдналися кращі риси людини - захисника скривджених і знедолених. "Весна народів» 1848 року пробудила в мешканців європейських країн революційний дух. Збунтувалися італійці, мадяри, чехи, поляки. Галичани теж не стали винятком. 19 квітня у Львові була створена Головна Руська Рада, яка стала першим українським політичним проводом у Галичині. На її заклик у краї почало формуватися селянське ополчення. Напіввійськові відділи були зорганізовані у Сяноцькій, Самбірській, Стрийській, Станиславівській та Коломийській округах. В кожному селі, кожен чоловік віком від 20 до 50 літ мусів бути озброєний і на поданий знак мав збиратися у визначене місце. За зброю, зазвичай, служили списи та коси, деякі відділи були озброєні рушницями та крем’яними крісами. Окремі загони мали гармати. Загальне число ополченців точно невідоме, але знаємо, що, наприклад, у Станиславівській окрузі налічувалось 17 800 чоловік. Коли селянське ополчення було розпущене, галичани задумались про створення регулярного військового полку із добровольців. З початку 1849 року така військова одиниця була створена і отримала у народі назву «руських стрільців». Формально її було організовано на допомогу монархії проти угорської революції, однак не можемо виключити і того, що галичани мусіли також подбати і про власну самооборону. Почин до створення таких формувань подав Іван Борисікевич. Підрозділи «руських стрільців» утворювались за активної участі місцевого населення. Згідно з рішенням Головної Руської Ради, стрільці мали носити короткий гірський сіряк з жовто-синіми вилогами, червоні або сині штани, черевики й крисані з перами на лівому боці. Також до мундиру мала входити ташка і ремінь з ладівницею. Кожен доброволець мав отримати рушницю і багнет. Як відомо, активне створення таких відділів національного спрямування викликало значне занепокоєння у польському середовищі. Однак, незважаючи на це, до загонів стрільців зголосилося майже три з половиною тисячі осіб. З них в окружних містах краю було створено стрілецькі сотні, до яких зараховано тільки 1419 добровольців. На початку вересня 1849 року курінь «руських стрільців» вирушив у напрямку на Кошице, але у військових операціях участі не брав, оскільки російські війська, які прийшли на допомогу Австрії, перемогли угорських повстанців. Галицький курінь тільки допомагав під час миротворчих операцій у краї і вже на початку січня 1850 року повернувся у Галичину, де його небавом було розформовано. Всі звільнені добровольці були примусово забрані до австрійської регулярної армії. Після «Весни народів» у житті Галичини знову настають важкі часи застою і, як писав І. Франко, «пліснявої дрімоти». Поразка революції та наступ реакції загальмували всі ті прогресивні ідеї, що зародились у часи загальнонародного піднесення, коли джерелом сили народу були «хрест і меч». Наступний підйом галичан співпав із початком Першої світової війни. Коли виникла можливість проявити себе у військовому ділі, то вони досить жваво на це відреагували. Уже 4 серпня 1914 року була організована Бойова управа, якій Головна Українська Рада доручила провести мобілізацію населення та організувати військовий легіон Українських Січових Стрільців. Запис до легіону розпочався у тому ж місяці і, як виявилось, до легіону записалось близько двадцяти восьми тисяч галичан, охочих воювати у лавах УСС. Проте австрійці, стурбовані таким великим напливом добровольців, не дозволили створити окремі українські військові формування, а дали згоду на формування обмеженої частини, до якої увійшло тільки дві з половиною тисячі осіб. Ядро становили активісти січового, сокільського та пластового руху, а також гімназисти та студенти. Це формування мало стати тільки одним із підрозділів австрійської армії. На його озброєння було передано 1000 важких однозарядних крісів, які вже давно були зняті з озброєння. В той же час основна маса галичан - понад сто тисяч - була мобілізована австрійцями до частин, котрі були відправлені подалі від Галичини на італійський фронт. У період війни усусуси вписали яскраві сторінки героїзму. Бої на Маківці, Лисоні, в подільських полях між Серетом і Стрипою стали доповненням до переліку великих військових звитяг галичан. Після проголошення ЗУНР саме українські січові стрільці стали ядром Галицької армії, а та їх частина, яка залишилась на Великій Україні, увійшла до складу Армії УНР, де стала одним із найкращих з’єднань під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років. Командиром цього стрілецького куреня, а пізніше полку був Євген Коновалець. Як видно із написаного вище, періоди національного поступу чергувались у нашій історії з дуже шкідливою пасивністю. І тільки у критичні моменти галичани ніби виходили із цього незвичного для них стану і знову, як могли, заявляли про себе. На жаль, мирні спроби змінити ситуацію у наших краян не завжди мали успіх. А на польські утиски чи радянські авантюри вони відповідали зорганізованим революційним або військовим рухом. Взятися за зброю для галичан було справою честі, і генна пам’ять у цьому плані давалася взнаки. Тут маємо на увазі боротьбу наших повстанців під час Другої світової війни. Тоді галичанам довелось воювати і проти поляків з мадярами, і проти німців, і проти совітів. Звертаючись до історичних паралелей, мусимо зауважити, що для нас у середині XX століття вороги залишилися ті самі, що і в XIII столітті. Виходить, що історія й справді розвивається по спіралі. Взагалі якщо оцінювати боротьбу українських повстанців у часи Другої світової війни, то їхня мужність не йде у жодне порівняння, окрім того, що побутувало між простим народом - «ніби кинутися з вилами на танк». Проте приклади (вибачте за тавтологію) безприкладного героїзму засвідчували, що ворог має справу із досвідченим у військовій справі супротивником. Так, галичани відчували брак зброї, але на їхньому боці було все інше: почуття обов’язку і патріотизму, загальна підтримка краян, рідні терени, де чужинці, звідки б вони не прийшли, завжди залишалися зайдами. Вражає й чисельність людності, яка пройшла через визвольний рух того періоду. Якщо вірити тим офіційним даним, які зараз оприлюднені, то участь у військових формуваннях УПА взяло понад сто тисяч галичан. Проте новітні дослідження і підрахунки стверджують, що за весь час збройної боротьбу під час Другої світової війни і повоєнний період через УПА і підпілля ОУН перейшло понад чотириста тисяч чоловік. Незважаючи на те, що УПА ще й досі не визнана в Україні воюючою стороною, про неї уже відомо достатньо. Незаангажовані історики подають правдиву інформацію про народну боротьбу, яка направду вражає. Мета даної статті не дозволяє нам зупинитися на цьому детально, однак уже той факт, що через повстанські ряди пройшла така велика кількість людей, засвідчує про потужний військовий потенціал Галичини, для якого ті події стали справжнім апогеєм. Основу УПА складали піхотні підрозділи, хоча кожен військовий округ мав по 1-2 сотні кінноти, а також відділи важкої артилерії. Зрідка повстанці використовували захоплені у ворога танки чи літаки. Не можемо опустити моменту, щоб не згадати про участь галичан у ще одному формуванні періоду війни – дивізії «Галичина». Про неї теж можна говорити багато і по-різному, але галичани цього періоду зробили те, що робили їхні попередники задовго до них. Вони стали військовими найманцями в армії іншої держави і число їхнє налічувало шістнадцять тисяч чоловік. Однак засуджувати їх за це не варто, адже після бою під Бродами деякі відділи дивізії увійшли до УПА, а ті, що подалися на захід, врешті-решт у квітні 1945 року прийняли присягу на вірність українському народові. Таким чином, підсумовуючи написане, мусимо констатувати, що військова історія Галичини з яскравими героїчними подіями була невід’ємною від історії суспільної. Без білохорватських воїв, княжих дружинників, гірських опришків, січових стрільців та українських повстанців ми б ніколи не зайняли того місця під сонцем, яке заслуговуємо. Як бачимо, наш край завжди було кому захистити і кожне нове покоління борців виховувалось на прикладах своїх попередників. Маємо на кого рівнятися і ми. Іван ДРАБЧУК, співробітник Національного заповідника «Давній Галич» |
