Минулого тижня в Івано-Франківську відкрився Музей українського одягу та побуту. Його створили «сестри за шлюбом» – Любов Дрогомирецька та її невістка Олена Яцинович.

Музей відкрили в магазині та арт-просторі «Тобівка» – місці, присвяченому українській вишивці, пише Репортер.

Одяг, прялки й тарілки

Тобівка – це невелика шкіряна чоловіча сумка, елемент гуцульського строю. На першому поверсі у приміщенні неподалік ратуші – крамничка рукоділля. На другому – майстерня вишитого одягу та шоу-рум українських дизайнерів. А на третьому поверсі – творчий простір і новий музей.

Експонати родина Любові Дрогомирецької збирала десь 10 років.

«Починали ми з мамою, потім долучилися й решта членів родини, – розповідає Любов. – Але родинний експонат тут лише один – сорочка моєї бабці. А все решта – хотілося знайти для себе щось гарне й автентичне. Тоді багато стародавніх речей продавалися на фестивалях, базарах. Тож, купували одну, другу, третю…».

З часом виникла ідея зробити музей. По-перше, весь дім був заповнений українським традиційним одягом. По-друге – щоб показати іншим те, на що вже встигли надивитися самі. Зараз у колекції музею є 150 чоловічих сорочок і десь 500 жіночих. Якщо рахувати разом з аксесуарами, взуттям, то близько 1500 експонатів. Є спідниці, плахти, запаски, жилети, жупани. А ще – предмети побуту.

«У нас є колекція швейних машинок, прасок, тарілок – гуцульські, бойківські польські, австро-угорські, румунські. Це все, що було в хатах наших предків, – показує Олена Яцинович. – Старі скрині, які колись мали бути наповнені вишитим одягом – чим більше, тим краща наречена. Є гуцульський стіл 1905 року, креденс. Є речі й від наших бабусь та дідусів. Ось скриня з моєї родини. Гуцульська, проста – рід був небагатий».

Ще є дві повністю різьблені дерев’яні колиски для дитини. Але в основному намагалися збирати все, що стосується текстилю: прялки, моталки, пралки, корита, ковші.

Щодо аксесуарів, то головний експонат музею – це таки тобівка. До того ж, рідкісна, із зображеним тризубом.

Орнамент творили роками

Але основне в музеї – це таки сорочки. З різними орнаментами, кольорами, тканинами й практично з усієї України.

«Найбільше – із західного регіону, – каже Любов Дрогомирецька. – Широко представлене Прикарпаття. Також є Борщівський регіон Тернопільщини, є Львівщина, Волинь. Маємо сорочки з Полісся, Чернігівщини, Полтавщини, Житомирщини, Вінниччини. Інші області представлені поодинокими експонатами».

За словами жінки, вона не дуже вірить у змісти, які вкладали майстрині у візерунки. Кожна вишивала те, що їй подобалося. Мода відрізнялася у кожному селі. Вишиванка була свого роду паспортом – за візерунком і кольоровою гамою можна було визначити, звідки людина.

А тепер зібрані в колекції вишиті сорочки допомагають сучасним майстриням створювати унікальні речі на замовлення модниць.

«Дуже багато людей приходять у магазин, бо хочуть вишити сорочку. Кажуть, в інтернеті побачила схему. А як ту схему відшити, як та сорочка має виглядати – не знають, – говорить Любов Дрогомирецька. – Одна справа – фотографія в мережі. А інше діло – відчути, яка та енергетика та яка саме сорочка називається українською. Бо зараз інтернет заповнений вишиванками, де використовують дизайн, орнаменти й колористику інших країн, а їх представляють як українську вишивку. Але ми – не єдина нація, хто прикрашав свій одяг вишивкою. Тому різницю треба чітко розуміти».

Любов та Олена також вишивають. Улюблену техніку не називають – їх є багато. За словами Олени, останнім часом їй подобається вишивати колодочкою. А от вишивку хрестиком називають однією із найскладніших, незважаючи на популярність.

«Взяти будь-яку старовинну сорочку – наскільки грамотно підібрані й розташовані візерунки, кольори, нитки, – говорить Дрогомирецька. – Це створювалося не один день і не один рік. Через численні повтори одного й того самого візерунки, куди кожен додавав щось своє, створювався комплексний витвір, який зараз дуже важко придумати. Скільки б авторських сучасних схем ми не брали – воно хоч і знаходить свого покупця, але немає такого, щоб кожному подобався».

Зараз в ательє «Тобівки» не використовують давніх тканин, які носили наші предки. Зате кажуть: тепер матеріали не гірші.

«Нині є дуже якісні матеріали, які ми отримуємо з Німеччини, Італії. Вони повністю заміняють стародавнє полотно, відповідають характеристикам, зовнішньому вигляду, стійкості, – каже Любов Дрогомирецька. – У сучасному світі хочеться поносити вишиванку, а потім кинути її в машинку й попрати. Тож це полотно відповідає вимогам сучасного світу».

Сорочка має бути дорога

Крім того, у просторі планують проводити майстер-класи та курси вишивальної майстерності. Планують розпочати з березня.

«У школі вишивки має бути цікаво і тим, хто тільки вчиться, починає, і тим, вже вміє вишивати. Бо ми будемо запрошувати відомих майстринь, які будуть навчати старовинним кроям, технікам, – розказує Олена Яцинович. – Будуть і майстер-класи, і курси. Зараз складаємо розклад. Наприклад, із Києва приїде майстриня, яка проведе майстер-класи про крої сорочок, створення гуцульського одягу – гуні. Ще буде майстер-клас з набирання намиста. Крім того, проводитимемо запис на курси вишивальної майстерності».

Також у «Тобівці» з грудня проходять курси для дітей. Їм розвивають моторику, навчають шити голкою – готують до вишивання. Приходять малі різного віку.

А сам музей уже відкритий. Ціна вхідного квитка – 50 грн, дитячого – 25 грн. З 1 лютого можна буде розраховуватися карткою «ЄПідтримка». Можна й замовити екскурсію українською (200 грн) або англійською (300 грн). «Тобівка» відкрита у будні з 09:00 до 19:00, у суботу – з 09:00 до 17:00, у неділю – з 11:00 до 17:00.

За словами майстринь, зараз культура вишиванки трохи відроджується. Колись в Україні вишивку носили переважно в селі, бо містяни орієнтувалися більше на європейські модні тенденції.

«Зараз все більше приходить розуміння того, що саме це є українською ідентичністю. Її зберегло саме село, – каже Любов. – Тепер ця культура повертається в місто. До нас в ательє приходять різні клієнти. Хтось, хоч і називається патріотом, а не любить вишиванок. Хтось хоче чогось дуже сучасного. Але найчастіше, чим людина освіченіша, тим краще вона розуміє, для чого їй ця сорочка. І тим частіше обирає класичну, автентичну, зроблену так, як у давнину. Є розуміння того, що цей виріб має бути дорогий, а не за кілька сотень гривень на базарі – просто, щоб бути як усі. Як колись – щоб купити намисто, продавали одну а то й дві корови».

Ольга Романська