Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути. В’ячеслав Липинський.

«Дякую за змістовні публікації про героїв українського січового стрілецтва Франца Бориса та Леся Гринішака. Хотілося б прочитати і про інших подвижників УСС з нагоди відзначення 100-ліття з часу створення легіону», — такого листа надіслав до редакції краєзнавець із Надвірни Ярослав Яцура. В цьому ж ключі висловилися і Микола Сіщук, теж краєзнавець із Надвірнянщини, і Степан Голіней, колишній директор Делятинської середньої школи, Соросівський учитель, дослідник творчого доробку Юрія Шкрумеляка, ще одного вихованця УСС. Тож продовжуємо принагідно й далі знайомити читачів з героями нації з числа «усусів».
Він прожив коротке життя — неповних 32 роки. Поет. Письменник. Видавець. Педагог. Усе його свідоме життя було заповнене енергією, пошуком, неспокоєм. Мужньою боротьбою за волю України. «Тішуся сам собою, що я разом з усіма став до відбудови нашої державности. Що відбудова припала на мій час, і зможу закласти в неї і свою цеглину», — писав Дмитро Вітовський. Боротьба підняла його до висот всенародного визнання і пошани, зробила народним героєм. Державним діячем. Ще за життя Дмитро Вітовський звернув на себе увагу політиків, дослідників історії. Про його діяльність написано чимало спогадів, монографій. Йому присвятили свої твори поети, письменники.
У свій час Вітовський промайнув метеоритом... «Де він з’являвся, збурював та непокоїв, — писав його бойовий побратим Дмитро Паліїв, — надихав, будив, вів за собою. Всюди сіяв нове добродане зерно. Одне слово, був однією з найнеспокійніших натур свого часу. Його мужнім витязем».
...У кожної людини є своя зоряна мить. Такою миттю для себе Вітовський вважав день Великого Чину 1 листопада 1918 року, коли під його безпосереднім керівництвом усю повноту влади у Львові було передано Українській Національній Раді і проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Без жодного пострілу, безкровно у краї звершилася національно-визвольна революція. Такого прецеденту історія не знає. На львівській ратуші гордо замайорів синьо-жовтий національний прапор. Вперше за сотні літ існування міста Лева.
Сотник Українських Січових Стрільців Дмитро Вітовський особисто розробив план повстання й узяв на себе всю відповідальність за його здійснення. «Тільки віра у святість справи й остаточну перемогу, — писав М. Голубець, — могла кинути жменьку українського війська на переважаючого силою противника та перемогти. Перемогла не сила й кількість, а віра, готовність на самопожертву й єдність думки й чину, що її не так багато виявили українці впродовж своєї історії». Вранці 1 листопада телефоном Дмитро Вітовський повідомив Київ: «Зайнятий українськими військами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України».
Українська Національна Рада як головний політичний провід, що став на чолі революційно-визвольного руху в краї, звернулася до народу з такою відозвою:
«Український Народе!
Голосимо тобі святу вість про твоє визволення з вікової неволі. Віднині Ти господар своєї землі. Вільний громадянин Української Держави.
Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвища власть — Українська Національна Рада...
З нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові й на цілій території Української Держави.
Український Народе!
Доля Української Держави в твоїх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській Національній Раді й відіпреш всі ворожі замахи на Українську Державу...».
Міністром військових справ молодої республіки уряд призначив Дмитра Вітовського, присвоївши йому чин полковника.
* * *
Дмитро Вітовський народився 8 листопада 1887 року в родині збіднілого українського шляхтича в селі Медусі, що недалеко від колишньої княжої столиці Галича. В сім’ї був первістком. Згодом на світ з’явилися іван і Анна. Впертість характеру і молодечий запал Д. Вітовського проявилися ще змалку. Після закінчення початкової школи, він вступає до Станиславівської польської гімназії (Станиславів — нині івано-Франківськ). За браком коштів батько прилаштовує хлопця жити до дешевої бурси св. Миколая. Та гімназист не міг змиритися з тими москвофільськими настроями, які там панували, і дуже швидко покинув її. Допомогли закінчити гімназію приватні лекції, якими хлопець сяк-так підтримував своє матеріальне становище.
З гімназійної лави починається шлях громадсько-політичної діяльності Д. Вітовського. В ті роки ідея самостійності Української держави оволодівала щораз ширшими колами галицької молоді, зокрема учнівської та студентської, хоч значна частина суспільності перебувала під впливом соціалістичних ідей Михайла Драгоманова. В такій атмосфері формувався світогляд Вітовського. Він кидає гімназію і соціалістом, і лібералом, й нещадним критиком старшого покоління українських провідників. Врешті-решт остаточно визначається і стає переконаним прихильником самостійності Української держави.
Його вчителі — Тарас Шевченко та іван Франко, йому близькі й зрозумілі ідеї М. Грушевського, В. Винниченка, В. Дорошенка. Особливо збагатився молодий розум Вітовського, розширився його світогляд на так званих «годинах» Василя Пачовського, що їх відвідували члени таємного гімназійного українського гуртка. Великий пропагандист історії Козаччини, В. Пачовський умів налаштувати юні серця на патріотичний лад, посіяти в них зерна любові до України. Згодом поет напише, згадуючи з сумом вихованців з гуртка Вітовського:
Буду зорями вінчати 
Ваші горді чола — 
Поки вам осяє лиця 
Вічна ореола!
А на себе буду плакать 
Ревними сльозами 
З жалю — чом я був, герої,
З вами, не між вами.
Тоді ж під впливом Василя Пачовського Вітовський пробує себе в художньому слові. Він стає одним із засновників нелегального літературно-гумористичного журналу «Оса», разом зі своїм другом М. Федюшкою (Євшаном) входить до його редколегії. Друкується під псевдонімом Гнат Буряк. Пише фейлетони, статті, поезію. До речі, з неї почав свою літературну діяльність. Перший вірш «Плили звуки» видрукував 1906 року в «Буковині».
Поряд із творчою гімназист не забуває і про громадсько-політичну діяльність. Їздить по селах, організовує Шевченківські вечори, виступає на вічах з промовами.
У 1907 році Вітовський записується до Львівського університету на правничий факультет. і знову у вирі громадсько-політичних подій. Бере участь у роботі товариства «Січ», читалень «Просвіти», а також працює у проводі радикальної партії, до якої належить.
Закінчити студії у Львівському університеті Вітовському не пощастило. Його відрахували за участь у студентських заворушеннях, що відбувалися на знак протесту проти ополячення української молоді й з вимогою українізації університету. Кульмінаційною точкою заворушень стало вбивство польськими шовіністично налаштованими молодчиками Адама Коцка. На лаву підсудних сіли Дмитро Вітовський, його товариші Микола Федюшка, Федір Бекеш, усього 101 чоловік. Після брутального процесу, що увійшов в історію під назвою «101», правничі студії довелося закінчувати у Кракові.
Труднощі революційної боротьби лише вигартовували характер юнака, додавали сили на шляху випробувань.
Одним із таких випробувань була безпосередня участь Вітовського у визволенні 1911 року зі станиславівської тюрми «Діброва» Мирослава Січинського, якого австрійські власті засудили на 20 літ каторги за вбивство намісника Галичини графа А. Потоцького. Згодом М. Січинський згадував: «Роль Вітовського у моєму звільненні була надзвичайно важлива, й хтозна, чи без нього вдалась би операція».
Перша світова війна застала Вітовського у Станиславові. Він одразу ж іде на фронт як жовнір Легіону Українських Січових Стрільців, котрі на той час були надією в боротьбі за державну самостійність України. Особисто Вітовський узяв щонайактивнішу участь у розбудові Легіону попри труднощі, що їх навмисне створювало і провокувало вище командування «його цісарської величності». З іменем Вітовського пов’язані найважливіші віхи в історії становлення, змужніння і героїчних воєнних змагань українських січових стрільців. Зі своєю сотнею він пройшов усю війну, показуючи приклади військової доблесті. Сотнею гордився весь Легіон УСС. Навіть австрійське командування змушене було визнати її героїзм. Коли, наприклад, 15 грудня 1914 року вона ввійшла до складу групи генерала Гійома, він привітав стрільців словами: «Слава Ваша випередила вас, я радий, що ви в мене!».
А був, по суті, лише початок бойових дій. Попереду ж — Маківка, Галич, Гнила Липа, Стрипа, Лисоня...
«У чужинців-військових здобули собі Українські Січові Стрільці лише признання й похвалу, що є вперті, хоробрі й бойові...», — писав у своєму нарисі «Моя сотня» Вітовський. Це стосувалося повною мірою і його жовнірів.
Жодне формування Легіону УСС не дало стільки талановитих командирів, як сотня Вітовського. Серед них Гриць Трух, Гриць іваненко, Михайло Матчак, іван Балюк...
Останній, родом із Тернопілля, числився помічником Д. Вітовського. Високих наук він не мав, лише встиг до початку війни закінчити гімназію, але мав високі природні здібності, писав вірші, як згадував про нього М. Заклинський, «володів усіма даними на суспільного діяча й команданта». Власне з іваном Балюком Дмитро Вітовський розгорнув у Легіоні активну діяльність, пов’язану з виробленням стрілецької ідеології. «Наша мета — Незалежна і Соборна Українська Держава. Ми — Військо України, ідемо до тієї мети слідами Мазепи і згідно із «Заповітом» Шевченка.
Щоб ту важкодосяжну мету осягнути, треба гартувати нашу молодь, виховувати її у військовому дусі, в почутті обов’язку щиро і повсякчасно працювати для добра України та в готовності стати у відповідну хвилину до збройної боротьби за неї». Такі головні засади стрілецької самостійної ідеології виробив сотник зі своїми однодумцями. Їх рупором став заснований ними патріотичний часопис — місячник «Шляхи». Він виходив від 1915-го до 1918 року у Львові. Його постійним автором був Вітовський. Друкував свої оповідання, нариси, публіцистичні статті. Другий номер за 1915 рік опублікував прощальне слово Вітовського, присвячене пам’яті четаря івана Балюка, який поліг у бою під Завалом.
Вітовський, крім усього, був чудовим оратором, палким військовим проводирем. Стрільці розуміли й підтримували свого старшину. Про це сотник так писав до Відня членам Союзу Визволення України: «Стрільці прийшли до переконання, що їхня задача не кінчиться з війною. Що який би не був вислід війни, на них і лише на них сяде весь тягар національної роботи. Вони відтепер приготовляються до неї... Й вони кажуть, що будуть тими відродженнями, які нарід відродять, будуть корчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом «залізним».
Заходами Дмитра Вітовського стрілецька ідеологія ширилася і серед цивільного загалу. З нею він пов’язував активізацію культурно-освітньої роботи серед усього народу України, пробудження його національної свідомості. Сам особисто, наприклад, зробив дуже багато для організації шкільництва на Волині, куди за розпорядженням Бойової Управи приїхав з цією метою в лютому 1916 року разом із четарями М. Саєвичем та М. Гаврилком.
Але перед тим, як від’їхати на Волинь, Вітовський відвідує притулок для хворих і виздоровців УСС. Тут лікуються його товариші з розбитої сотні. Тут поправляє своє здоров’я іван Франко. З ним і знайомиться Вітовський. Від того часу збереглася фотографія. Якраз свята вечеря, біля і. Франка його медична сестра С. Монжаєвська, поруч — Д. Вітовський. Про його подвиги великий Каменяр знав, читав і написані твори. На згадку про святу вечерю Франко подарував Вітовському поезії «Беркутська романса» та «Супокій». Згодом вірші публікували станиславівські «Громадські вісті» під заголовком «із невідомих поезій івана Франка».
В успішній розбудові освітянського життя на Волині сотникові допоміг власний досвід громадської праці серед селян. Якраз у той час (наприкінці квітня) Вітовський одружується з народною вчителькою з Брошнева Марією Ліщинською. Їй виповнилося 22 роки, чоловікові — 29. За дружбів Вітовський узяв своїх бойових побратимів А. Гірняка та М. Угрина, майбутнього письменника, відомого під прізвищем Угрина-Безгрішного. Гармонійне подружнє життя надихало на подальшу працю.
Стараннями Вітовського та його вірних помічників і побратимів з УСС з 1916 до початку 1918 років на Волині було організовано понад 150 українських шкіл.
Благородна освітянська місія галичан принесла хороші плоди. Національне пробудження охопило щонайширші верстви волиняків. «Хоч і коротко працював Вітовський на Волині, — відзначав М. Заклинський, — проте висліди цієї праці величезні. Поминувши справу самих шкіл, що їх відкрив Вітовський з товаришами, бо не те важно було, скільки було їх, а те, що волинське населення усвідомило собі, що тих шкіл треба, підкреслити також треба, що побут Вітовського й стрільців на Волині причинився у дуже великій мірі до національного усвідомлення темних мас на Волині. Пригноблені московським урядом, волинські селяни часто не тямили, «чиї вони діти», «ким, за що закуті». Окрім своєї землі, що на ній працювали, вони нічого не знали та й не хотіли знати. Але тоді, як пробудилася в них національна свідомість завдяки щирій праці Вітовського й товаришів, завдяки широкій агітації й освідомлюючій діяльності т. зв. «вербункових комісаріатів», Волинь ніби віджила, пробудилася з довгого сну й заговорила».
Про діяльність полковника Вітовського на посаді міністра військових справ написано чимало дослідницьких праць. Він показав себе вмілим організатором і керівником оборони краю від польської інвазії. Усього за півтора місяця завдяки титанічним мобілізаційним зусиллям вдалося створити стотисячну Українську Галицьку Армію. Її ядро становили вчорашні фронтовики — українські січові стрільці. Радощі перемог чергувалися у мілітарних змаганнях зі смутком і болем невдач та поразок.
У новоствореній Галицькій Армії продовжував панувати дух української соборності, культивувалася ідея з’єднання ЗУНР і УНР. Її невтомним поборником виступив сам Вітовський. Він мріяв про створення єдиної армії двох українських держав. Мріяв про їх злуку. А коли Українська Національна Рада винесла 3 січня 1919 року ухвалу про возз’єднання УНР та ЗУНР, одразу ж привітав її своїм спеціальним Універсалом. У ньому говорилося: «Після чотирьох із половиною років муки, ридання й жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радощів сповіщаємо Вам велике слово: вчера упав кордон між українськими землями й від вчера ми всі вже громадяни великої Народної Республіки... Ще хвиля кривавого зусилля — і слово станеться ділом! З крові і пожежі та руїни встане Велика Україна...».
16 січня Дмитро Вітовський з делегацією ЗУНР відбуває зі Станиславова до Києва, щоб взяти участь у проголошенні Злуки українських земель.
Мине трохи більше шести місяців від того пам’ятного дня 22 січня 1919 року. Шість важких місяців подальших національно-визвольних змагань, у перших лавах яких сміливо і гордо йшов полковник Дмитро Вітовський.
Він загинув 4 серпня 1919 року. Загинув в авіаційній катастрофі далеко від рідної землі — поблизу Ратибора над Долішньою Сілезією, повертаючись з Паризької конференції, де у складі української делегації обстоював національні інтереси в справі перемир’я між Польщею і ЗУНР. Похований у Берліні — разом зі своїм ад’ютантом Юліаном Чучманом.
Ким для України був Дмитро Вітовський, чудово сказав у своєму вірші «Пам’ять Д. Вітовського» Олександр Олесь. Вражений трагічною смертю мужнього воїна, поет писав:
Схилімо голови... Нова труна,
Нова тяжка безмірна втрата...
Розбитий келих без вина:
Народ без сина і без брата...
У своєму нарисі «По літах» Дмитро Вітовський писав про тисячі і тисячі героїв України: «Їх кров річкою плила, молоде життя з вітром улітало, а вони клались до вічного сну і всміхались до мрії, і вона — мрія про волю — сповнилась. На їх могилах зродилась наша воля».
У святому вогні боротьби за волю України згорів і полковник Дмитро Вітовський. Згорів, як метеорит.
Його світло донині палає невмирущою славою великого подвигу Героя.

Дмитро Юсип