Вівторок, 28.05.2024, 18:34:19

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Серпень » 26 » Жив у Карпатах мольфар...
21:58:37
Жив у Карпатах мольфар...
Акурат на День незалежності виповнилося сорок днів від часу трагічної смерті останнього карпатського мольфара і, можливо, останнього відуна білої раси людей Михайла Нечая. Що ми знаємо про цю людину окрім того, що вона вміла розганяти хмари, змагатися з чорними духами й лікувати травами?

Де Нечаєве коріння
Чарівник з Верхнього Ясенова був переконаний у тому, що є нащадком козацького полковника Данила Нечая, могила якого у Вінницькій області. Полковник буцімто володів знаннями характерника, один з його синів змушений був утікати після батькової смерті на Буковину, звідки й походить рід карпатського мольфара по батькові.
«Так що генетика моя із Запоріжжя», – як любив казати Михайло Нечай. Своїми пращурами він вважав також засновника Запорозької Січі Байду Вишневецького, кошового Івана Сірка. Однак у попередньому житті мольфарева душа була далеко від Карпат, у Мексиці. І хоча, судячи з відомого відеофільму про Нечая, слово «реінкарнація» давалося йому тяжко, чарівник запевняв, що його душа жила там у жінці, письменниці за фахом. Звідси в нього й багато рис жіночого характеру, зокрема любов до кави, солодкого.

Язичник чи християнин?
За однією з версій, шизофренік Семенов убив мольфара за те, що той дотримувався язичницьких звичаїв. Проте називати Нечая язичником у повному розумінні цього слова навряд чи можна, сам себе він визначав як наполовину православну людину, наполовину язичницьку. Нечай вірив у Бога, Святу Трійцю, Ісуса Христа й Матір Божу, що не заважало йому дуже різко висловлюватися про князя Володимира Великого, який зітнув безліч голів киян за небажання охреститися. За це насилля 988 року, твердив він, Господь відібрав у Володимирових синів розум, вони стали битися між собою й зруйнували Київську Русь, що її загарбали монголи, потім турки, татари...
«Як старовір, я поклоняюся тільки Матері Природі», – часто повторював кореспондентам, охочим пізнати релігійний світ мольфара. І вчив: не лише людина, але й усе, що дихає, має душу. Молитися, певна річ, потрібно, та молитися не розумом, а серцем. Щоб молитва досягла мети, серце має бути «вражене», тобто зболене, наприклад, таке, як у матері, в якої померло дитя.
Заперечував можливість кро­во­точення ікон. Усе це пропаганда, вигадки московських церковників, твердив мольфар, дерев’яна ікона зроблена грішними людськими руками, тому не може бути святою. А ось потреби хреститися не заперечував, навпаки, казав, що цим ми відганяємо біса.
До сповіді ж Нечай ставився скептично. Чи хворий може оздоровити хворого? – перепитував, коли цікавилися його думкою стосовно сповіді й накладення священиком покути. Тому радив сповідатися в критичних моментах або в священика старшого віку, або брати участь у загальній сповіді перед Великоднем, коли священик читає Євангеліє й перелічує гріхи, що їх чинить на землі людина. Тоді, на його переконання, слід ударяти себе в груди, згадувати власні гріхи й промовляти: «Господи, прости мою душу, що перед Тобою согрішила».
«Власники пилорам» і «капіталісти» – це ще милозвучні слова порівняно з іншими, яких він вживав, відгукуючись про теперішніх священиків. Можливо, з огляду саме на це несприйняття він витворив собі в уяві міф про те, начебто за язичницьких часів не існувало темних і світлих сил, усі сили були світлими. Тому, мовляв, давнє язичництво повертається знову до нас, усе на світі мусить повторитися.
Думаю, якби Нечай дожив до недавнього свята Преображення Господнього, що його називають на радянський кшталт Днем міста, й побачив, як розгулює вулицями коломийська юнь з диявольськими ріжками на голові, він міг би й трохи похитнутися в упевненості, що все на світі вертає в своє кулко.

«Люди нині самолюбці»
При всьому бажанні не повертається язик назвати Нечая соціальним оптимістом. «Люди нині самолюбці, хами, – пояснював причину того, чому не передає своє вміння комусь із молодих, – вони недостойні цього мистецтва. Ми йдемо вниз, наш генофонд вигибає».
Звичайно, мольфареві шкода старого віку, що відживає своє. Старий вік асоціюється в нього з книжкою Петра Шекерика-Дониківа «Дідо Иванчік», яку Нечай радив читати своїм інтелігентнішим відвідувачам, хоча про інтелігенцію був невисокої думки. Міг навіть процитувати Леніна, коли заходила мова на цю тему: «Інтелігенція – то г...но».
Боліло його, що сучасне покоління не знає минулого, історії. Колись, нарікав, гуцули знали свій родовід до сьомого коліна по батькові й матері, а тепер дай Бог щоб хтось ім’я прадіда пам’ятав. І що ми за народ, що загубили рідну мову?! Адже мова – це паспорт народу, дикі племена, і ті її мають. Ні один росіянин не допуститься до того, щоб забути рідну мову, ми ж дозволяємо собі забувати. Тим часом у вас може текти українська кров, проте якщо ви не володієте українською мовою, ви не можете називатись українцем.
Ніколи не гнався мольфар за багатством, жив скромно, проте завжди повторював, що гріх жити бідно на такій багатій землі, як наша. Разом з тим бачив у біді добру школу життя, бо біда, казав, учить цінувати свободу. А попереду, якщо вірити його пророцтвам, нас чекають ще складніші часи, що їх вдасться пережити далеко не всім.

Що спокусливіше за телевізор
Здається, ніхто так не розговорив гуцульського чарівника на жіночу тему, як кореспондентка УНІАН Оксана Климончук. Старенький настільки ввійшов у смак, розповідаючи дівчині про своє дивовижне вміння, що вигукнув: «Ади, яка ви молода, що мені за внуку пішли би, а я можу зробити так, що за мною розум втратили би; я був би вам у сто разів миліший за вашу дорогу маму».
Бесіда кореспондентки з мольфаром навколо цих делікатних матерій відбулася кілька років тому, однак заслуговує на те, щоб нагадати про неї бодай у загальних рисах. Як визнав сам Нечай, він охочіше дивиться не телевізор, а під спідницю жінки. Бо та «зірка, що світиться між її ногами, має найбільшу красу і найспокусливішу силу». Ваше багатство й сила не в голові, повчав дівчину, а саме тут, між ногами.
«За жінкою, – вже зовсім пустився він берега, – я готовий піти в огонь і воду. Мені вже вісімдесят без двох, а я ще хочу баби. Якщо чоловік може, а не хоче, то це називається комедія; якщо хоче, а не може, то це трагедія».
Кореспондентка виявилася також не з цнотливих панночок і грайливо спитала, що ж у мольфара: трагедія чи комедія? На що він – надіємось, чесно, – відповів: «У мене наполовину того й наполовину того».

Вічная пам’ять
«Чого я маю боятися, що мене хтось уб’є? – знизував мольфар плечима в уже згаданому відеофільмі про нього. – За що, за добро вбивати?»
Смерть від руки маніяка перекреслила ще одне його твердження про те, що відхід знахаря в інший світ завжди супроводжується тяжкими муками. Нечай, наприклад, любив розповідати про одну карпатську чаклунку, яка мала владу над гаддям. Достатньо було, казав, свиснути їй у пальці, як воно моментально сповзалося до жінки. Так ось помирала вона два тижні. Нещасною весь час тіпало, трясло, мусили прив’язувати чаклунку до лави...
Нечая така смерть обминула. І вітер дах не зривав у день його смерті, день був сонячний, погідний. Напередодні похорону до Верхнього Ясенова приїхав Віктор Ющенко з охоронцем, привіз вінок і поспівчував удові з сином. А поховав мольфара православний священик, під звуки дримб і трембітання трембіт. Про те, що небіжчик не був класичним християнином, можна було зробити висновок, хіба споглядаючи гурт людей у довгих вишиванках. Але язичники губилися в натовпі, який налічував близько п’ятисот людей.
Тіло останнього карпатського мольфара спочиває на цвинтарі, а де судилося перебувати його душі – в християнському раю чи в язичницькому Ирію, – нікому не дано знати.
Дмитро Карп'як, Коломийські Вісти

Переглядів: 1085 | Додав: Dnister









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024