1 серпня виповнилося 100 років з початку І світової війни, яка ціною десятків мільйонів вбитих і скалічених людей привела до краху чотирьох імперій – Австро-Угорської, Німецької, Російської та Османської (Турецька). Початок війни і наступ російських військ в Галичині, а також подальші репресії московської окупаційної влади проти української інтелігенції і священиків Греко-католицької церкви привели до величезного піднесення національно-визвольних устремлінь серед українців Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Сотні тисяч патріотів: чоловіків і жінок голосилися добровольцями до Легіону УСС, створеного за рішенням Головної Української Ради з Костем Левицьким на чолі. По всіх містах і селах збирались добровільні пожертви для  українського війська. Активну участь у цих процесах брали і наші земляки. Серед них було багато нащадків славних лицарів Карпат – опришків, які побажали створити власний підрозділ. Так народилась славнозвісна Гуцульська сотня, яка згодом перетворилась в Гуцульський пробійний курінь, який завжди був попереду на всіх найважчих ділянках бойових дій Української національно-визвольної революції 1917- 1920 років.
Найдовше командиром цього підрозділу був Григорій Голинський, розстріляний енкаведистами в урочищі «Дем’янів Лаз» в кінці квітня 1941 року. Подвиг стрільців продовжили їхні діти, які боролись і гинули за Україну в лавах УПА. Пройшли роки… Через століття після них, щоб відстоювати ті ж ідеали, за які боролись їхні прадіди, стали їхні нащадки. Вони добровільно рушили до Києва на Майдан, створивши  32-у за порядковим номером Гуцульську сотню в складі «Самооборони». Ця дуже символічна подія підштовхнула мене до необхідності розповісти сучасній молоді історію вікової давнини, яка отримала своє логічне продовження в наш час – час завершальних боїв за справжню і дійсно незалежну Україну.
Гуцульська сотня УСС — структурна одиниця Легіону УСС. Першу Гуцульську сотню УСС організував Клим Ґутковський у жовтні-грудні 1914-го у Страбичові та Хусті. Дослідник історії стрілецтва Роман Коваль пише: Ми всі думали, що  українські січові стрільці – це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-«самохітників» з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів... А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну з восьми сотень новоствореного Легіону. Бойові дії сотня почала в лютому 1915 року. Гуцули уславилися в боях у районі Торунсько-Вишківського перевалу між містами Міжгір’я і Долина. Проіснувала перша Гуцульська сотня лише до весни 1915 року. Згодом була знову сформована у другій половині жовтня 1916-го зі «старої войни», тобто досвідчених січовиків. Сотню одразу виокремили з Легіону УСС і направили на Буковинський фронт.
27 жовтня Гуцульська сотня УСС відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там сотня особливо відзначилася у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45-ти чоловік разом із командиром.
Після гетьманського перевороту Гуцульська сотня разом з трьома іншими сотнями УСС була кинута на Херсонщину в село Грузьке під Єлисаветом (тепер Дніпропетровськ) для придушення антинімецьких селянських повстань. Та сотня Г. Голинського, ввійшовши в село, стала на майдані й заспівала стрілецьких пісень. На майдан збіглася молодь. Заграв оркестр і почались танці. Ця подія засвідчила порозуміння і братання між українцями заходу і сходу й нехтування першими наказів німецького командування. Місцевий поміщик написав скаргу на Григорія Голинського і йому загрожував військовий трибунал, від якого був врятований архикнязем Вільгельмом Габсбургом – Василем Вишиваним.  Сотник Голинський разом з побратимами і місцевою проукраїнською громадою Херсонщини організовує в містечку Добровеличківці (тепер Кіровоградська область) читальню «Просвіти», курси української мови і українознавства, ставить театральні вистави.  І з утворенням у 1918 році Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) сотник Голинський був призначений командуванням Української Галицької Армії – збройної одиниці ЗУНР – командиром окремого гуцульського куреня, який особливо відзначився у боях під Городком. Бойовий шлях його пролягав від Львова до Тернополя. Тоді у  стрілецькому середовищі його куреня народилась пісня: «Каже Гриць Голинський Ходорів палити, каже аж до Львова канонами бити...». Гуцульський курінь Голинського у складі корпусу УСС на чолі з полковником Є. Коновальцем бере участь в бойових діях січових стрільців на теренах України для захисту Української Народної Республіки (УНР). Під командуванням генерала М. Тарнавського Г. Голинський, як командир Гуцульського пробійного куреня, взяв участь у поході УГА на Київ. Під Одесою сотник захворів на тиф й перебував деякий час на лікуванні у стрілецькій лічниці. Ось як описує у своїх спогадах лікар Ярослав Солтикевич той час, коли захворювання на тиф косило виснажену боями армію УГА  і  скрутне становище медиків: «Лічниця була в агонії. Завошивлення страшне, стоси брудної білизни лежали в одній залі і не було кому прати її, не було ні мила, ні соди. В залях страхітливий холод і ми накривали хворих не раз   трьома коцами. Смерть висіла над усіма нами… не було ні харчів, ні ліків. Щодня мали ми два-три трупи і не було кому не тільки поховати, але винести їх з лічниці».  Однак і в таких умовах Голинському вдалося вижити.
Далі доля  веде сотника Голинського такими лабіринтами, з яких вибратися, здавалось би, не під силу, тільки любов до життя і прагнення бути корисним для свого народу  дає йому сили йти далі. Він потрапляє в російський полон, з якого разом із С. Тимківим та П. Золотим  втікає до Чехословаччини. Весною 1920 року до Праги приїжджає Є. Коновалець, який у серпні створює УВО, і Григорій Голинський стає одним із перших  її членів. На  сам Великдень1925 року він повертається до рідного дому. Очевидно,  що  Г. Голинський повернувся додому із завданням створення мережі УВО на Гуцульщині. Усвідомивши, що польська влада не дасть йому можливості працювати на жодному підприємстві Галичини, до того ж перешкодою була й греко-католицька віра, а переписатися на римо-католика Г. Голинський не хотів, батько подбав про життєве забезпечення наймолодшого сина, відписавши йому великі сінокоси і 70 гектарів лісу. А в 1925 році Григорій Голинський придбав будинок у мальовничій місцевості села Микуличин – Джемидівській Поляниці, який зберігся по сьогоднішній день. В той час політично страхітливим стає для українців громадське життя під Польщею. З метою полонізації галицьких українців польські шовіністи провели «пацифікацію» (втихомирення) – каральну акцію проти українського населення, яке домагалося, щоб польська влада виконала взяте на себе у 1920 році міжнародне зобов'язання – надати українцям Галичини політичну автономію, створити Український університет у Львові та українські школи в містах і селах, не переслідувати національні прагнення семи мільйонного українського населення Галичини. Керував «пацифікацією» міністр внутрішніх справ Польщі генерал Б. П’єрацький. ОУН винесла цьому кату українського народу смертний вирок. Польська поліція встановила нагляд та кількаразово арештовувала Г. Голинського. За твердженнями І. Белейовича, весною 1934 року, готуючи замах на  Б. Пєрацького, провідував Голинського Степан Бандера. Відразу після вбивства Б. Пєрацького Григорія Голинського два тижні тримали під арештом, однак, не маючи істотних доказів, його відпустили.
В будинку Голинського таємно друкувалась підпільна література, необхідна для підготовки кадрів ОУН. У березні 1939 року Г .Голинський брав участь у Карпатській Січі, й після поразки у боротьбі за Карпатську Україну йому вдалося повернутися додому. Влітку того ж року він відпочивав разом з дружиною Ольгою, з якою одружився ще в 1933 році, (вона все своє життя пропрацювала у Делятинській школі й померла у 1972 році) та малолітньою донькою Любою на курорті в Черче на віллі письменника Б. Лепкого «Богданівка», де неодноразово бував і в попередні роки. Сюди збиралась вся українська еліта (переважно галичани) того часу. Бойовий побратим Г. Голинського Лев Лепкий в «Спогадах про брата» так описує цей час: «До Черча їздили лікуватись інтелігенти і селяни з найдальших сторін, навіть з Америки. Наприклад, майже щороку бували тут редактор американської «Свободи» Лука Мишуга, голова «Українського Народного Союзу» Дмитро Галичин і інші. Не бракувало в тому живці і нашої верхівки, що її очолював сеньйор політиків Кость Левицький... У Черчі бувало багато наших «богемістів»  та взагалі різних артистів: музик, акторів і митців». Серед перелічених артистів були також  композитор, колишній старшина УГА, товариш буремних років Голинського, Нестор Нижанківський і поет Євген Маланюк.
Із приходом Радянської влади на терени західно-українських земель, сотник Г. Голинський із 1939-го й до арешту у березні 1941-го року працював завідуючим Микуличинського лісопункту, а у вільний від роботи час проводив військові вишколи  членів ОУН. Однак скоро про минуле стрільця дізналися органи НКВС, його було звільнено з роботи, а 18 березня 1941 року заарештовано. Більше додому він не повернувся.
Рідні Г. Голинського нічого не знали про його подальшу долю і тільки протокол  його обшуку, знайдений поряд із скелетованими останками під час розкопок у вересні-жовтні 1989 року в урочищі Дем’янів Лаз, розповів правду… В лавах УПА воювали його зять Микола Негрич і племінник Мирослав Симчич. Історію Гуцульської сотні продовжують писати українські патріоти ХХІ століття. Хочеться вірити, що це будуть її останні криваві сторінки.
Вічная пам’ять Героям, полеглим за волю і незалежність України!  Слава Україні! Героям слава!

Михайло ФРЕЇК, завідувач МК «Дем’янів Лаз»