Наше місто невелике, а раніше було ще меншим. Ми завжди були в тіні Львова і не претендували на регіональне лідерство. Відтак, у столичній чи закордонній пресі про Станиславів / Станіслав / Івано-Франківськ писали нечасто. Та вже якщо згадували, то привід мав бути серйозний.
У цій статті Репортер зібрав найрезонансніші випадки у житті міста, що привернули увагу закордонної преси.
Сейм виносить подяку
Не встигли заснувати Станиславів, як йому вже довелося доводити право на своє існування. 12 вересня 1676 року підійшла величезна турецька армія та взяла фортецю в облогу. Історики називають дуже різні цифри щодо ворожого війська – від 50 до 150 тисяч вояків.
У будь-якому разі ситуація виглядала майже безнадійною. Гарнізон фортеці, за найбільш оптимістичними підрахунками, заледве налічував 4000 оборонців. І це не була твердиня, яку можна побачити на пізніших реконструкціях. Тодішній Станиславів ще не встиг обрости цегляними бастіонами з потужними брамами. Укріплення складались із земляних валів і дерев’яного частоколу зверху. Але стійкість фортеці визначається не висотою чи товщиною стін, а героїзмом захисників.
І оборонці міста на Бистрицях зробили неможливе. Вони 12 днів відбивали атаки ворога та дочекалися допомоги. Фортецю вдалося відстояти, а заодно й зберегти Покуття під скіпетром польського короля.
Мужність гарнізону наробила розголосу по всій Речі Посполитій. На найближчому варшавському сеймі Станиславову винесли подяку, а керманичам польського війська доручили дбати про безпеку столиці Покуття.
Наступного 1677 року конституція сейму зрівняла Станиславів з іншими містами держави. А мешканців, що понесли матеріальні втрати під час облоги, звільнили від усіх податків, за винятком королівських.
Прощання з гетьманом
XVIII століття для Станиславова виявилось досить буремним. Місто регулярно захоплювали російські війська, спустошувала епідемія чуми, мінявся державний устрій, але найбільшого розголосу набула зовсім інша подія.
Власник Станиславова Юзеф Потоцький прожив довге, сповнене пригодами життя. Він обіймав високі державні посади, а вершиною його кар’єрної драбини стала булава великого гетьмана коронного. Фактично Юзеф був міністром оборони країни.
Втім, найбільшої слави магнат набув після своєї смерті. Його похорон тривав чотири дні – з 22 по 25 вересня 1751 – і став чи не подією року Речі Посполитої. Попрощатися з гетьманом з’їхалась величезна кількість гостей, одних єпископів було десять, понад 1500 священників, державні сановники, офіцери, шляхтичі.
Пишні служби в усіх костелах Станиславова, артилерійські салюти, театралізована церемонія поховання, обіди, на яких вино текло рікою. Для висвітлення похорону варшавська газета «Кур’єр польський» відрядила спеціального кореспондента, який ретельно занотовував, скільки гості з’їли та випили, скільки центнерів пороху вистріляли та скільки свічок спалили.
Пожежа століття
28 вересня 1868 року в станиславівській пекарні Хани Двойри Вермут смажили мармуляду, чим спричинили масштабну пожежу. Сильний вітер роздмухав вогонь і за півгодини горіло все середмістя. Збитки оцінювались в один мільйон злотих ринських – астрономічну на ті часи суму.
260 будинків перетворились на попіл, а це складало чверть забудови міста. Причому не якісь там глиняні халупи на околицях, а будівлі у самому центрі міста. Жертвою вогню стала ратуша, сильно обгоріли вірменський костел, колегіата, постраждали житлові квартали. Обійшлося без масштабних людських жертв, але кілька людей таки загинуло.
Зрозуміло, що цей вогняний апокаліпсис не залишився поза увагою преси. Газети Австро-Угорщини висловлювали співчуття мешканцям Станиславова, а «Тигодник Львівський» надрукував гравюру з зображенням палаючого міста.
Бльонд з пивними очима
Студент Мирослав Січинський за три роки примудрився двічі привернути до себе увагу світових ЗМІ. Перший раз він став знаменитим, коли 12 квітня 1908 року застрелив намісника Галичини графа Андрія Потоцького в його львівській резиденції.
На відміну від сусідньої Росії, де державних діячів вбивали пачками, для спокійної Австрії це був надзвичайний випадок. Січинський удостоївся сумнівного титулу «першого українського терориста», а газети захоплено спостерігали за перебігом судового процесу. Після кількох смертних вироків і помилувань студент-терорист дістав 20 років ув’язнення, яке мав відбувати у станиславівській в’язниці «Діброва».
Втім, сидіти весь термін Мирослав Січинський не збирався. Вранці 10 листопада 1911 року його ліжко виявилось порожнім, співкамерник нічого не бачив, а охоронці брами божились, що попри них ніхто не проходив.
По всій імперії підняли на ноги поліцію. Агенти прочісували міста, вокзали, порти, пункти прикордонного пропуску, але Січинський як скрізь землю провалився. Провідні газети друкували портрет втікача та його прикмети: «ріст – середній, будова тіла – сильна, обличчя – довгасте, шкіра – здорова, бльонд, брови темні, очі пивні (карі – авт.), ніс пропорційний, уста помірні, зуби здорові, без заросту, розмовляє польською, руською й німецькою».
Та всі потуги поліції були марними. Організатори втечі таємно переправили Січинського за кордон, тож до тюрми він так і не повернувся.
Столичний період
Не можна сказати, що центральні газети в «сірі будні» про наше місто не писали зовсім. Час від часу Станиславів згадували, але переважно то були скупі замітки чи хроніка. Але з початку 1919 року все помінялось. Відтепер згадки про місто на Бистрицях з’являються у польських, угорських, чехословацьких, румунських, навіть французьких газетах. Мало того, у самому Станиславові виходить багато друкованих видань, адже тут розміщуються їхні редакції.
Ця інформаційна шумиха пояснюється просто – з 1 січня 1919 року місто стало столицею Західноукраїнської Народної Республіки. Тут працюють уряд і парламент, сюди приїздять іноземні делегації, тут відбуваються військові паради і плануються наступальні операції. У місті акредитовані чисельні іноземні журналісти, які щодня відправляють телеграми своїм редакціям.
На жаль, столичний період тривав не довго. У травні польська армія перейшла у наступ, уряд евакуювався, і Станиславів зайняли бойовики Польської Організації Військової. В часи другої Речі Посполитої місто було воєводським, часто фігурувало у столичній пресі, але іноземні видання ним мало цікавились.
Одного разу на Шевченка…
В радянські часи Івано-Франківськ був закритим містом, тож газетярі його згадували нечасто. За незалежності завіса впала, про нас почали писати і було про що. Але одна подія привернула до Франківська увагу журналістської братії з усієї України та закордону.
24 вересня 2004 року до нас приїхав прем’єр-міністр Віктор Янукович, який мав агітувати за себе коханого на президентських виборах. На зустріч із кандидатом силоміць зігнали студентів Прикарпатського університету. Та щойно гість вийшов з автобусу, першокурсник Дмитро Романюк жбурнув у нього курячим яйцем. Янукович упав, а в обласній лікарні йому діагностували «черепно-мозкову травму внаслідок влучення важким тупим предметом».
Момент «яєчного замаху» зафіксували на відео. Серед українських телеканалів в ефір сюжет наважився пустити лише «5 канал». Натомість за кордоном ганьбу прем’єра висвітлили багато медійних гігантів. Інтернет вибухнув численними мемами.
І нині багато франківців водять на те місце своїх гостей з інших міст – хваляться.
Іван Бондарев | 
