Власникам наріжних кам’я­ниць можна лише поспівчувати – вони змушені оздоблювати дві фасадні стіни, що пов’язано із додатковими витратами. Хоча згодом видатки з лишком покриваються від оренди, бо є вдвічі більше місця під крамниці, кав’ярні і т. д. У старому Станиславові власники нерухомості це добре розуміли й не шкодували грошей на декор. Тому австрійські кутові кам’яниці й сьогодні є окрасою міста.
Наприклад будинок на Мазепи, 5. Саме його бачимо на поштівці видавця Шраєра від 1914 року.
Історично у цьому районі селилися вірмени. Якийсь час вулиця навіть називалась Вір­менською. Вигідну ділянку на її початку забудували ще у XVIII столітті. Пізніше будинок і земля перейшли у власність Матея Скуліча, нащадки якого ще довго згадуються у міських документах.
У 1897 році ділянку із невеличким будинком за 24 тисячі корон придбав українець Іван Мандичевський (1854-1925). Він працював адвокатом, приятелював з Іваном Франком, якого знав ще по Львівському університету. Правник і сам був не чужий літературі – видав опрацьовану реконструкцію «Слова о полку Ігоревім», мав одну з найбагатших у Галичині бібліотек, яку заповів львівському Науковому товариству імені Шевченка. Помер у Станиславові, похований на старому цвинтарі, могила не збереглася.
Довго володіти нерухомістю Мандичевському не судилося. Вже через два місяці, можливо, під тиском сусідніх єврейських землевласників, він продав своє надбання Мойше Пінелесу. Саме цей і побудував тут триповерхову кам’яницю, яку бачимо на поштівці. Завершили будову в 1902 році. Дім зведений у стилі еклектики, тобто суміші різних архітектурних стилів.
Втім і Пінелес не довго радів новобудові. У 1906 році він продав кам’яницю соплеміннику Абрагаму Ґоттфріду. Цей добродій був ще той багатій, володів цілою групою будинків на початку вулиці Мазепи (№ 5, 7, 9).
За традицією перший поверх, оздоблений великими вітринними вікнами, займали торгові заклади. Вони досить часто змінювались. Наприклад, на поштівці бачимо вивіску гуртового складу сукна Шпітцера. А «Кур’єр Станіславовський» друкував оголошення крамниці залізних і технічних товарів і винного бару, що працювали у кам’яниці Ґоттфріда.
Через дорогу стояла Друга польська гімназія (від 1935-го стала Першою). У міжвоєнний час навчальний заклад відчував нестачу приміщень, через що орендував у Ґоттфріда кілька покоїв під фізичний кабінет і спортзал. За переписом 1939-го, у кам’яниці, крім торгових точок і гімназійних класів, було ще й п’ять квартир. Того ж року прийшли совіти…
Сьогодні, як і 100 років тому, на Мазепи, 5 перший поверх зай­нятий крамницями, а вгорі живуть люди. Навіть специфіка найбільшого магазину подібна на склад сукна Шпітцера – крамниця одягу «Сток».
Найбільших втрат будинок зазнав у зовнішньому оздобленні. Насамперед кудись зникла балюстрада* на даху. Також зверніть увагу на балкони. Замість класичних гіпсових балясин** нині якесь іржаве непорозуміння.
І ще один цікавий момент. Зауважте, як усі перехожі вулиці Казимирівської (Мазепи) зреагували на фотографа – вони аж позують! Навіть фірман зупинився. Схоже, тоді людина з фотоапаратом викликала справжній фурор – десь як нині перехожий з гранатометом.

* балюстрада – невисока наскрізна огорожа балконів, терас, галерей, сходів або дахів, сформована з ряду фігурних стовпчиків, вгорі з’єднана горизонтальними перилами.
** балясина – вертикальний елемент балюстради, невисокий фігурний стовпчик, що підтримує перила.

 Іван Бондарев, Михайло Головатий