Деякі мешканці Станиславова (тепер – Івано-Франківськ) наприкінці 1907 року мали неабияку дилему: як відсвяткувати Новий рік – чи прикрашати оселю ялинкою, чи поставити різдвяну шопку (мініатюрне зображення ясел, в яких народився Ісус). Це був непростий вибір, оскільки спосіб святкування тоді чітко розподілявся на «німецький» та «польський».

«Ялинка прибула до нас від німців, де такий звичай панує ще з тих часів, коли вшановували Одина, Балдура й інших божків. У католицьких обрядах немає згадки про ялинку, хіба би ми хотіли її взяти образом людства, яке приймає новонародженого Ісуса. Але поза тим ялинка не присутня ні в народній традиції, ні в релігійних поглядах», – зауважував напередодні нового 1908 року Kurjer Stanisławowski.

Тогочасні газетярі переконували, що звичай ставити шопку за взірцем, який буцімто розробив ще святий Франциск Ассізький, був запроваджений Папою Римським Гонорієм ІІІ і поширився з Італії на цілий католицький світ. Водночас вони не заперечували, щоби ялинка стояла в будинку для розваги дітей, але тільки в тому разі, якщо її присутність не суперечить возвеличенню Різдва.

У розмові з Z етномузиколог Олександра Турянська, яка вже кілька десятиліть досліджує народні традиції Галичини, з цього приводу зауважила, що у нас звичай ставити вдома ялинку напередодні Різдва був поширений на початку ХХ століття лише в окремих родинах. На селах окрасою помешкання зазвичай були старосвітські різдвяний солом’яний «дідух» або висячий «павук».

«При цьому головною прикрасою ялинки був янголик із восьмикутною зіркою, якого чіпляли на саму верхівку, – розповідає фольклористка. – То була чи не єдина іграшка, яку купувалося. Інші прикраси робили вручну: на яєчній шкарлупі малювали личко якогось паяца, робили з паперу ковпачок і розмальовували його фарбами, корки завивали в позлітку, виплітали зі соломи маленьких павучків, робили паперові ланцюжки, замість «бомб» підвішували великі червоні яблука і притрушували ватою гілки. Замість гірлянд були  підставки для справжніх свічок».

Але чи з ялинкою, чи зі солом’яним дідухом святкувати українці на Галичниі  починали власне Різдво (7 січня), а не новорічні свята. А вже на так званий «старий» Новий рік, як розповідає пані Олександра, відзначали свято Василя та Маланки, і це було зовсім окреме дійство.

Як видається, тогочасна суперечка щодо святкування власне Нового року з використанням ялинки чи шопки була лише елементом польсько-німецьких протиріч, які особливо загострилися перед розпадом Австро-Угорської імперії.

Ще одним свідченням загострення у цих стосунках став відвертий докір у газеті Kurjer Stanisławowski на адресу німецького пастора Теодора Цеклера, опублікований напередодні нового 1908 року. Протестантського священика звинуватили у пропаганді пангерманських ідей і назвали німецьким засланцем, який скористався з добросердності міської влади та колишніх власників міста для того, щоби насадити в місті німецькі традиції.

«У 1786 році до Станиславова прибули декілька німецьких родин у пошуках хліба і заробітку, якого вони були позбавлені у своїй вітчизні», – здалека почала історію заснування в місті німецької колонії польська газета. Мовляв, добросердна Софія Коссаковська, спадкоємниця власників міста магнатів Потоцьких, від щирого серця дозволила прибульцям заснувати на кількох моргах поля поселення, яке згодом розрослося і тепер називає себе «німецькою колонією».

«Додаймо до того, що вже тривалий час тамтешня добровільна пожежна команда називає себе не «Княгинин-Колонія», а «Німецька колонія»», «у нас під боком з’явився осередок онімечування», – обурювалася газета.

Як відомо, євангельський пастор Теодор Цеклер приїхав до Станиславова ще у січні 1891 року і за короткий час організував життя місцевої німецької громади досконаліше, ніж на це спромоглися значно чисельніші польська, єврейська й українська громади. За участі Цеклера були започатковані німецька народна школа та гімназія, сиротинці для хлопців і дівчат, будинки для молоді, крамниці, майстерні, ощадна каса, квартири для робітників, прибраних батьків сиріт, молодих теологів, органістів, інтернат для гімназистів, а також читальні, кухні та їдальні. Приміщення для цих закладів були або викуплені, або збудовані самотужки. Тільки приміщення невеличкої церковці, зведеної євангельською громадою у 1883 році, молодий німецький пастор уже застав у Станиславові, всі інші заклади йому довелося започатковувати.

З часом німецька колонія сильно розвинулася і розрослася (здебільшого у напрямку бічних вуличок ліворуч від початку теперішньої вулиці Степана Бандери), а осердям німецької колонії був дитячий будинок «Вифлеєм», який донедавна стояв на перетині вулиць Незалежності та Лепкого. Саме на подвір’ї цього будинку було вперше офіційно виконано гімн, написаний Мартіном Лютером, «Наш Бог – міцна фортеця». В такий спосіб німецькі колоністи вітали дозвіл на відкриття у цьому приміщенні перших двох класів євангелістської школи, з якої згодом розвинулася німецька гімназія (тепер – один із корпусів ЗОШ №11 на вулиці Лепкого). У великому залі «Вифлеєму» за накритим столом євангелісти разом зі своїми вихованцями збиралися на Різдво, запалюючи у куті дві новорічні ялинки біля столів з подарунками, тут святкували також річниці заснування мережі дитячих закладів.

Під час Першої світової війни будинок «Вифлеєм» був дивним чином порятований від пожежі, коли австрійці, відступаючи з міста, підірвали свої продовольчі склади, розташовані поруч із сиротинцем. Полум’я зі складів не перекинулося на дитячий будинок тільки тому, що вітер повіяв у протилежному від «Вифлеєму» напрямку.

На початку Другої світової війни, одразу після радянської окупації Галичини (1939), Теодор та Ліллі Цеклери, як і решта галицьких німців, змушені були повернутися на історичну Батьківщину – до Німеччини. Євангельський пастор і його дружина ще раз провідали Станиславів 1943 року, але виявили запустіння в будівлях, в яких раніше були розташовані опікунські заклади. Зокрема, у «Вифлеємі» – вибиті шибки у вікнах, двері – без замків, котли та пічки – покрадені. Попри те, знаменита садиба пережила і другу війну, а в післявоєнні роки вона стала вічно аварійним житловим будинком.

У радянський час, ясна річ, ніхто не дбав про збереження пам’яті про німецьких колоністів у Станиславові. Навпаки, ці спогади всіляко затирали, для чого, зокрема, безжально знищили німецьку кірху на одній із центральних площ міста.

Вшанувати пам’ять про Теодора Цеклера українська влада міста Івано-Франківська здогадалася лише нещодавно, повернувши історичне ім’я вулиці, на якій стояли більшість організованих німецьким священиком закладів і яку через це називали вулицею Цеклера ще на початку XX століття. Про євангельського єпископа та засновника дитячих закладів нагадує також меморіальна таблиця на стіні школи №11. Однак із понад двох десятків будинків, з якими пов’язана історія німецької колонії нашого міста, тільки дві споруди тепер мають статус пам’яток місцевого значення – будівля старої німецької гімназії (Лепкого, 9) та колишнє приміщення лікарні «Бетесда» (Цеклера, 18).

Далі буде…

Богдан Скаврон