Село Назавизів Надвірнянського району дало українському визвольному рухові двох курінних УПА — Данила Рудака («Чорного») та Сергія Олеськіва («Негуса»). Однак якщо про першого нині зібрано вже чимало біографічного матеріалу, то про другого відомостей обмаль. Річ у тому, що курінний «Чорний» боровся на теренах Прикарпаття, а тому тут його пам’ятають і шанують. «Негуса» ж доля закинула далеко на Волинь, де він прославився як талановитий командир. Однак для більшості наших краян його ім’я й досі невідоме.

Сергій Олеськів народився 1918 року в сім’ї старшини УГА. Навчався в гімназії міста Станиславова. Пізніше там же закінчив однорічні торговельні курси. Був членом юнацтва ОУН. За активну участь у громадському русі польська влада засудила його до ув’язнення. із 1939 р. він — учитель народної школи, звідки був скерований до РСЧА. Проте довго там не затримався. Вже у 1941—1942 рр. С. Олеськів стає командиром поліційної дільниці. В підпіллі взяв собі псевдо «Негус». У перекладі з амхарської мови це слово означає «цар звірів». Такий титул носили свого часу правителі Ефіопії.
із березня 1943 р. «Негус» — у рядах повстанців на Волині. Спочатку був політвиховником, затим — бунчужним, а з липня того ж року — командиром сотні в Дубенському курені Південної групи УПА. Він брав участь у роззброєнні «бульбівців», його вояки взяли навіть у полон дружину «Бульби—Боровця». 13 серпня 1943 р. сотня «Негуса» здійснила напад на місце дислокації роти угорських гонведів у с. Сторожеві Корецького району Рівненської області. У запеклому бою, який тривав цілу ніч, угорці зазнали значних втрат і були змушені відступити. 7 вересня 1943 р. повстанці спалили всі військові об’єкти мадярів у цьому селі.
З жовтня 1943 р. «Негус» став командиром куреня, який складався із двох сотень. Першою керував він, а другою — Максим Скорупський—«Макс». Курінь здійснив рейд на Житомирщину, вів завзяті бої з нацистами. «Негус» був надзвичайно талановитим командиром, вміло керував тактичними ходами. За спогадами М. Скорупського, він трохи недочував, тож йому часто доводилося орієнтуватися в обстановці за даними підлеглих. Від командира «Енея» сотенні рідко діставали конкретні директиви. Тож на «спілку із «Негусом» робили ми все з власної ініціятиви і щільно були пов’язані з організаційною сіткою», — пише у спогадах М. Скорупський.
За словами іншого учасника рейду на Житомирщину — Леоніда Будкевича, «Негус» був людиною середнього зросту, одягнений в німецьку військову уніформу, на голові — німецька каска, на грудях — бінокль, пістоль, за халявою чобота в білій хустинці носив із собою загорнуті виделку і ложку. Мав невеличку ріденьку борідку. Найсуттєвішою його прикметою була косоокість.
Загинув відважний курінний у бою з німецькою залогою (150 чол.) під час штурму бункерів під 
с. Бараші Ємільчинського району Житомирської області 17 жовтня 1943 року. Героєві виповнилося тільки 25 років. Бій тривав 8 годин (за іншими даними — 14) і був невдалим: повстанці втратили 5 чоловік убитими і 9 пораненими й змушені були відступити. Втрати ворога — 44 вбитих і поранених. Спалено було всі урядові та поліційні будинки.
Ось що розповідає про перебування українських повстанців у Симонах місцевий житель Микола Пилипчук (1933 р. н.): «Добірна кіннота УПА прибула до Симонів з боку Андрієвичів та Брідка. Оунівці роздавали місцевим жителям друковані газети, листівки. Затримавшись у селі на день, військо рушило в напрямку Барашів, де весь наступний день лунали відголоски бою». 
Прокинувшись на світанку, Микола Олексійович побачив на подвір’ї багато військовиків УПА, а також трофейну німецьку аптеку, захоплену в Барашах. У бою загинуло троє бійців: «офіцер» (як казали в селі) та двоє рядових стрільців. Тіло «офіцера» розмістили у будинку Нестора Лещенка, який жив під горою, обраною місцем поховання, а двох інших стрільців — у хаті Потапа Колесника. Для виготовлення труни «офіцерові» взяли вже готові дошки у Пріськи Сороки, яка жила по сусідству. На горі викопали три ями, які були неглибокими, позаяк кам’яниста порода не дозволяла заглибитись. Ховали з військовими почестями. «Офіцера» поховали посередині, а стрільців — обабіч. На могилах поставили три хрести.
Під час похорону відбувся мітинг, на якому говорили, що «офіцер» був дуже освіченою людиною: знав іноземні мови, лікарську справу. Через два дні військо рушило у зворотному напрямку. А наступного дня німці з’явилися у Симонах і осквернили могили. Максим Скорупський вважає, що той бій був помилкою їхнього рейду: «Ми зазнали втрат і не досягли того, що планував Верещака: здобути поважну кількість зброї і тим показати перед населенням свої сили та задокументувати ворожість УПА до німців (совєтські партизани закидали нам співпрацю з німцями). Одначе щоб це показати, треба було вибрати іншу оказію, а не здобувати укріплену місцевість».
Найболіснішою була втрата «Негуса». За словами «Макса», поховали командира і полеглих стрільців у селі Неділищі: «На горбку біля села з військовими почестями залишили ми п’ять (вище наводилась цифра три) березових хрестів із написом на табличках: «Згинув за Україну». Двома тижнями пізніше, коли сотня поверталася з пораненими, яких вона транспортувала на Волинь під командою Чумака («Чугайстра»), на горбку в селі Неділищі стояла вже висока, висипана населенням могила».
Житель села Симони Василь Цуман, учасник бою 17 жовтня, докладно описує хід бою і місце могили воїнів УПА. За свідченням пана Цумана, поховання розташоване за селом Неділищем, праворуч шосе Неділище—Бараші. (Житомирська газета «Віче» за 15.10.1998 р.)
Учитель історії Барашівської ЗШ Лілія Варварчук, котра тривалий час ррунтовно досліджує історію свого села, каже, що, за свідченнями очевидців, могила воїнів УПА розташована не в Неділищі, а в Симонах, оскільки поверталися рейдові групи тією стороною. Проте це припущення не узгоджується, як бачимо, зі спогадами курінного УПА Максима Скорупського («Макса»), який був учасником тих подій і подає багато цікавої інформації. Спробу розгадати цю таємницю спробував свого часу журналіст Роман Ревчук, який у газеті «Україна молода» написав статтю «Могила «Негуса» (газета за 20 січня 2010 року).
Оскільки ми слабо орієнтуємося в мапі Житомирщини, то для нас важливим є інше. Цією публікацією ми спробували повернути із забуття славне ім’я нашого земляка — курінного УПА «Негуса», що був уродженцем Прикарпаття. Адже герой залишається героєм назавжди. Життя Сергія Олеськіва варте того, щоб його пам’ятати. Тож нехай молоде покоління наших краян знає про подвиги своїх попередників і гідно їх наслідує.

Іван ДРАБЧУК