На 103-тю річницю Акта Злуки і 32-гу річницю ланцюга "Дністер"—Київ у Івано-Франківську організовується ланцюжок "Дністер"—"Київ" між двома будівлями Фредерика Януша (Шевченка, 1 — Незалежності, 6) на підтримку нашої історії та єдності. Бо великою Україну робить не лише об’єднана територія, а й взаємовідповідальність – найяскравіше це довели події в Києві 2014 року.
У 1918–1919 роках місто Станиславів опинилось у центрі процесу побудови великої України. Тут засідали уряд і Національна Рада ЗУНР, тут ініціювалось і приймалось рішення про об’єднання її з УНР. І майже все це – у будівлі кам’яниці «Австрія» («Дністер»). Її власник (УГКЦ в особі єпископа Хомишина) на цей період виселив звідти всіх кліриків, щоби звільнити приміщення для справ державних. Бо високоповажні делегації з перших осіб наддніпрянської України, прибуваючи сюди на кілька тижнів, проживали тут же, у цій же величній модерновій споруді авторства віденського архітектора Фредерика Януша. Отже, щойно народившись, кам’яниця встигла побути центром українського державотворення. Відповідно, є пам’яткою архітектури та історичної спадщини, загальнонаціональним надбанням.
Єдність України протрималась тоді недовго, але Злука засвідчила здійснéнність намірів, ясність перспективи й окреслила контури майбутньої території. Хоча в тих умовах це могло виглядати як встановлення державного прапора на Місяці з метою застовпити територію. Урочистий Акт Злуки в Києві був на той час чи не найсвітлішою подією в нашій історії. А якщо є таке яскраве світло позаду, то буде й попереду. І от 22 січня 1990 року простягся живий Ланцюг злуки, що з Франківська до Києва довів не язиком, а простягнутими руками вишикуваних людей. Починався він саме від «Дністра». Бо тут колись повставала соборність. А соборність – це, крім іншого, ще й такий моральний принцип, який наділяє кожного відповідальністю за все, що відбувається навколо, і причетністю до всього, що стосується спільноти. Той ланцюг своєю численністю і рішучістю показав, куди все тече і до чого веде. Тож став вказівною і невід’ємною ланкою здобуття Незалежності.
А через тридцять років нові господарі будівлі «Дністер» зробили йому такий розрив пам’яті, що ми вимушені зшивати її наново. Чільна половина будинку, всупереч захищеності місцевим і міжнародним законодавством, радикально змінила обриси й колір і виросла на два поверхи. А найвишуканішу в місті прохідну зовнішню колонаду внизу будинку незаконно захоплено заради розширення холу. Вона формувала початок важливої історичної вулиці Шевченка. Але її засклили, як балкон хрущовки в глухому мікрорайоні, де ніхто не піднімає очей. Місто ніби позбавляють пам’яті штучною лоботомією. Блаженний єпископ Хомишин замовляв, а Ф.Януш будував іншу кам'яницю, зовсім не те, що нам підсувають тепер.
А щоб уникнути протестів і перевірок, колонаду забарикадували кількарівневою огорожею. За яку не пробитись навіть державним контролюючим органам. Культову пам’ятку перетворено на закритий режимний об’єкт. Це стало можливим завдяки відповідальним посадовцям, що не відповідають своїм посадам, але відповідають власникам – прихильністю. Вони розводять руками в бездії, і щоб звести їхні руки зворотньо докупи, ми прокладемо між ними живий ланцюг. Він мусить нагадати, де ми живемо і що нам важливе. Перелицьовування історії – улюблене заняття Росії, зберегти обличчя – завдання України.
Історична спадщина належить перш за все громаді, а власнику делеговане право нею опікуватись, насамперед боронячи історію. Натомість теперішній фасад «Дністра» представляє вертикаль купленої вседозволеності, його башта, добудована на «свій смак» чи несмак – не що інше, як висунута голова байдужості й корупції. А заблокована колонада перетворилась на монументальну панораму реалізованого прикриття й забарикадованого сприяння.
Отже, запрошуємо вас у суботу, 22 січня, 12:00, Івано-Франківськ, Шевченка, 1 — Незалежності, 6.
Ростислав Шпук |
