Вівторок, 19.03.2024, 05:44:41

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Листопад » 12 » Легенда про Воскресінецьку гору
20:44:23
Легенда про Воскресінецьку гору
Цей гірський, правобічний кряж Пруту простягнувся з покутської столиці Коломиї аж до столиці Буковини – Чернівців. Гориста, заліснена місцевість є першим карпатським передгір’ям, за яким видніється щораз вищий каскад масиву. На тих малозаселених теренах завше побутували давні оповіді, бувальщини, повір’я, знали їх по обидвох берегах ріки, що плюскоче у підніжжі Воскресінецької гори, яка велично домінує над містом. Ті перекази відлунюють і до наших днів…
Так, скажімо, немає жодних задокументованих підтверджень тому, що Коломию, мовляв, спочатку звели саме на цьому таємничому узвишші, як зрештою немає й заперечень – є лише припущення, гіпотези, здогади. Однак розмови про це точуться нашим краєм, мабуть, відтоді, як народилася перша дитина в оселі на протилежному, новому, пологішому боці Пруту, тут, де нині живемо ми. Байки байками, а топоніми, які зосталися у назвах тих круч, говорять самі за себе. Так в урочищі Городище, або ж Замчище, кажуть, стояв колись оточений високими фортифікаційними мурами замок. У ньому одиноко мешкала княгиня Марія Гольшанська – вдова по волоському господареві Гельяшу. Вона була рідною сестрою королівни Софії, дружини Владислава Ягайла (1351-1434) – «Великого князя Литовського, Божою ласкою короля Польського, володаря й спадкоємця Руси».
Ще за життя князя Гельяша у склепінчастих кам’яних залах гучно, безжурно і весело спливали дні, місяці і роки. Сюди з’їжджалися представники вінценосних осіб з усієї Європи, уряджуючи полювання у розлогих і густих підкарпатських борах, а опісля влаштовували великосвітські бали та різні урядові наради. Ледь не щоліта родичі привозили «на східні креси» погостювати та побавитися на просторих угіддях майбутнього короля Литви, а згодом і Речі Посполитої – Казимира IV Ягейлончика (1427-1492). Тут він бачився зі своїм кузеном Янушем Гельяшем.
Як подають першоджерела, після смерті власника фортеці Гельяша тут запанувала гробова тиша. Януша, єдиного сина Марії і Гельяша, примістили на службу при королівському дворі у Кракові. За його відсутності матінка проводила час у молитвах за нього. Одноманітно тягнулися дні, як одного разу по полудню, коли типова коломийська липнева спека почала спадати, загомонів замковий дитинець од тяжких кінських копит. То до Маріїного шваґра-короля Ягайла добиралися посли від господаря Мултян і Волохів. У цій валці було двоє статечних панів: Домарат з Кобилан, герба Гримала і Станіслав Грабінович, герба Суліна. У Грюнвальдському бою 1410 року вони здобували перемогу і славу своїй Вітчизні над Тевтонським орденом. Тоді вперше задокументовано, що галицькі вояки виступали під гербом із золотим левом, який здіймається на скелю в блакитній барві. Супроводжував посольську хоругву князевич Януш Гельяш, яко представник Його королівської милості. Дворецький зайнявся підбором і впорядкуванням покоїв для гостей, а Януш тим часом поспішив до апартаментів своєї матері. Але там юнак її не застав. Замість неї скромно у кутку при каганці сиділа над п’яльцями дивної вроди незнайомка. Свідки тих далеких подій оповідали, що вони, наче казкові герої, тільки-но зустрівшись поглядами, одразу покохали один одного. Відтоді Христину Снєґотувну – так звали дівчину-сироту – і Януша завше бачили разом, допоки не настав час розлуки. Коли невдовзі матір повернулася до помешкання з поїздки у справах доброчинних, син-князевич оголосив їй, що має твердий намір повести під вінець і ощасливити бідну Христину. Проте вольової натури жінка і думки не допускала про подібний шлюб. У виплеканих нею ілюзіях син бачився їй тільки в партії з рівним, знатним родом. Та синова наполегливість і його сталий намір так непокоїли графиню, що вона почала впливати на Христю, аби та відмовила синові, обіцяючи їй багатий посаг і «ключ Печеніжинський». Та безсилими виявилися її наполягання і вона нарешті змирилася з долею погодившись на заручини.
Та не про весільні приготування думалося тоді, коли від сходу чимраз наполегливіше до коломийської брами гримали копита кочівників. Для того, щоб пришвидшити час вінчання, необхідно було звільнити край від напасників. І тоді під орудою молодого князевича Гельяша на прю став придворний гарнізон та ще погано озброєна челядь. Під благословення святих отців і родини воїнство рушило в долину через Прут-ріку на рівнину у нерівний бій. А вже через тиждень, який минав у напруженому очікуванні, від оборонців покутської землі прийшла тяжка звістка, що буцімто воєвода Януш Гельяш, чи то упав на полі битви смертельно поранений, чи безвісти пропав, хтось бачив його прикованого на турецьких галерах…
Різні чутки долинали до осиротілої та сумної оселі на його рідній горі. Так минули роки, Кшисю просватав інший, але і йому вона не судилася. У день шлюбу наречена втратила свідомість на порозі храму, а її шепітливі вуста вимовляли ім’я: Янусь, Янусь, Янусь…
Багато води спливло відтоді у Пруті, аж якось на замкове подвір’я забрів якийсь невідомий, наче блаженний. Його давно не голене, аскетичне обличчя скривали шляхетні колись риси. Старець все домагався з кимось зустрічі, але мова його була незрозумілою. Так, це був Януш Гельяш, який наче воскрес із небуття на своїй горі Воскресіння, повертаючи з бусурманського поневолення. Він поплакав на могилі княгині-матері і своєї любої Христини, зірвав звідтам якусь квітку і подався далі на захід, у надії знайти прихисток на схилі віку у свого родака і товариша дитинства, польського короля Казимира Ягейлончика.
Післяслово: Януш Гельяш, останній володар замку на горі Воскресіння, скінчив свій земний шлях по дорозі до Львова. Що ж до його двоюрідного брата короля польського Казимира VI Ягейлонського, то цей правитель ще раз прибув на землю коломийську, але уже в справах великодержавних. То сталося року 1485 на чолі багатотисячного війська, приймати підданство (ґолд) від молдовського господаря Штефана III Великого, якого, до слова, тепер румуни визнають за святого. Ця подія схвилювала султанський двір у Цареграді та Москві за царювання Івана III-го, а також набула широкого розголосу в Європі. В 400-у річницю коломийські поляки з цієї нагоди насипали пам’ятний курган, на якому встановили кам’яний обеліск. Його, як і усілякі нагадування про інші історичні віхи, знесли представники радянської влади в середині 1970-х.
Василь Нагірний, член НСЖУ
Новини Коломиї

Переглядів: 908 | Додав: limnytcja









Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі







Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 24. 
Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю. 
Висловлюємо подяку авторам за їхню нелегку працю! 
Через технічні можливості сторінки ми не можемо подати посилання (гіперлінк), проте вкажемо прізвище автора (або ресурс походження). 
Нашим завданням є збір масиву інформації з різних джерел - щоб зацікавлені особи мали можливість з нею працювати. Ряд інтернет - сторінок з часом втрачають свої попередні публікації, ми старатимемося їх зберегти на цьому ресурсі. 

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Спілка та веб - сторінка не є власником авторських матеріалів, тільки популяризує їх для загальної обізнаності.

Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах. 

Copyright MyCorp © 2024