Четвер, 2019-10-17, 6:10 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Листопад » 26 » "...Оркестр гримить басами..."
11:48 PM
"...Оркестр гримить басами..."
Скільки сьогодні у Коломиї духових оркестрів? А скільки їх було у другій половині XX століття? Відповім – чимало. Хтось скаже: «Надворі інша епоха, отож нема потреби ходити строєм, як за часів диктатури». А як бути з тими ж народами західної демократії, де традиції духової музики не прив’язують до жодної з ідеологій, а радше є виявом народної любові та прабатьківських традицій? У столиці Покуття духові оркестри започаткувалися ще наприкінці позаминулого віку і діяли при «страж пожарній» команді, кожному з трьох коломийських полків, спочатку австрійських, а далі українських, і знову окупаційних польських. Свою духову і симфонічну «орхестру» мала державна чоловіча гімназія під орудою Фелікса Барана, який прийшов сюди вправним духовиком ще з полів Першої світової. Його справу успадкували нинішні гімназисти міста над Прутом, але це тільки невеликий виняток.
Іванові Саєнку судилося очолити перший у повоєнній Коломиї самодіяльний оркестр духових інструментів. Майбутній керівник був родом з міста Суми, зокрема приміської слободи Бабин Хутір, звідки походили батьки. 1947-го він приїхав сюди на крайній український Захід, не зважаючи на політичну ситуацію в краї, його гнав голод, який на рідній землі знову організовували сталіністи. Івана запросив шваґро Іван Стеценко, який ще від початку Другої світової війни працював начальником коломийського паровозного депо. Всі домашні відали, що такому призначенню він завдячував самому секретареві ЦК КПУ(б) Микиті Хрущову, з яким вони зналися від давніших часів. Як би там не було, а Іван Стеценко й без протекцій був людиною самодостатньою, з рідкісною у той час повною середньою освітою, що, як казали, у нього на чолі було написано. Оселився на північній околиці міста, яка називалася Вінцентівкою, де виїмково замешкували представники німецьких колоністів. Після виселення до рейху їхнє умебльоване помешкання дісталося Стеценкам. Та не дивлячись на це, нові поселенці, які прибули лише з однією валізою, акуратно спакували усе майно й винесли до дворових підсобних приміщень, про всяк випадок. За заслуги перед країною Рад цей чоловік удостоївся «Ордена Леніна» – небувала річ, як на той час. На початку липня 1941-го коли німці шалено тиснули «совітів», він останнім покидав коломийську залізничну станцію на переповненому потязі, який набирав пари на Схід. Після того, як нацистів прогнали, Іван Іванович знову повернувся на терени Коломиї, на звичну для нього посаду старшого залізничника. Якоїсь активності на ідеологічно-пропагандистському фронті він не проявляв, через те, мабуть, ніхто не чіпав господаря загумінкової оселі – ні чекісти, ні бандерівці. Біля шваґра заквартирував Іван Саєнко, якого він влаштував до себе на працю «паровозником». Щоправда, юнак мав дещо тонше сприйняття навколишнього світу. Там, на своїй малій батьківщині, він навчався в музичній школі, бо од матері успадкував добре розвинутий голос і музичний слух. Тож після виробничої травми, яку отримав на паротязі 1949 року, Іван Саєнко радо взявся за організацію духового оркестру на базі депо. На усі дифіляди, урочисті збори, державні заходи, свята, мітинги, демонстрації, танцювальні вечори і навіть похорони духовики одягали свою чорну уніформу, а інструментами переважно володіли трофейними. Сам маестро грав на кларнеті, який вважався найбільш естетичним, і додавав своєму власникові якоїсь підкресленої інтелігентності. Чимало пройшло через цей колектив «важких підлітків», яких духовно скалічила війна, інших здібних хлопців починав навчати «з нуля». В такому випадку керівник виступав в якості виховника, наставника, а якщо хочете й батька. Платня мізерна – 15 руб. 30 коп., але зате який ентузіазм, яке «глибоке розуміння політичної ситуації», з іншого боку – увага начальства й аудиторії, адже краще десь в теплому приміщенні проводити репетиції, а ніж тяжко гарувати в засмарованих колійових боксах. Хоча й тут були свої професійні особливості. Так, за відсутності телекомунікації не раз доводилося скликати оркестрантів без попередньої домовленості, скажімо, з причини раптової смерті співробітника, чи ще чогось зовсім несподіваного. Тоді диригент сідлав ровера і просто об’їжджав своїх підлеглих по найвіддаленіших коломийських околицях. Справжньою мистецькою подією міста була постановка опери «Запорожець за Дунаєм», яку разом зі Саєнковими музикантами здійснив на повоєнній коломийській сцені режисер Василь Симчич. З театральної оркестрової ями диригував Микола Жупан, де ще від польських часів зосталася старенька фісгармонія, такий собі міні-орган, який згодом невідомо куди й зник. Тут музиканти творили суцільну зібранівку: від викладачів педучилища та музшколи до учасників духової капели Івана Саєнка, який на той час уже заангажував до музичного аматорського ремесла свого сина, якого теж звали Іваном, а опісля до родинної справи пристав й онук – теж Іван.
Але це було опісля, наразі колектив художньої самодіяльності, який виступав під крилом народного будинку культури, їздив з шефськими концертами на приміські села піднімати культурний рівень колгоспного ладу. Якщо основу їхнього репертуару становили твори радянських композиторів, то під час виїзду на наші села виконувалося усе найкраще з українського класичного матеріалу, народні композиції. Вечорами, траплялося, підходили до розгублених артистів за завісу озброєні «лісові хлопці», дякували за «змістовну розважальну і вельми патріотичну програму», яку вони мирно із задоволенням слухали. Шкоди ніхто нікому не чинив. У середовищі клубної адміністрації прийнято було перед виступом, а здебільшого після, належно погостити «культмасовиків». Якось одразу після приїзду один з музикантів геть знесилився, перебравши дозу алкоголю, та й ліг собі на лавку. А треба сказати, що він був зодягнутий у радянський військовий однострій, правда без погонів і відзнак, що одразу кинулося в очі тим же українським партизанам. Провідник з боївкарями глузливо пообсервували немічне п’яне тіло і полишили його далі спочивати. Колеги свої партії відіграли без нього, однак після того, як неборака прийшов трохи до тями, розповіли йому, яке жваве зацікавлення викликав він своїм виглядом у «гостей», і висловили припущення, чим усе могло закінчитися для нього. Після цієї оказії музикант зарікся, що на подібні акції його й арканом уже не затягнуть.
Щороку від червня 1949-го року духовики під орудою Саєнка супроводжували коломийську публіку від середмістя до студентського парку на традиційне, улюблене свято «Праці й Пісні». А вже згодом їм на зміну почали виходити більш організованіше та професійніше підготовлені колективи, які працювали майже на кожному державному підприємстві, більшість з яких зорганізував саме І. Саєнко. За ініціативи відділу пропаганди міського комітету КП УРСР, у Коломиї вводили в практику «Паради духової музики». Що ж до згаданого свята над Прутом, то на головній парковій сцені музиканти творили один зведений колектив у супроводі об’єднаних хорів, кількість яких могла сягати двох тисяч осіб. Протягом десятиліть диригентом виступав Степан Ярмусь – педагог, заслужений працівник культури УРСР, який народився, акурат, 26 листопада 1941-го, з чим можемо привітати нашого маестро. Якось свято «Праці й Пісні» співпало з Трійцею, що не могли дозволити радянські керівники міста, і тому заходи довелося відмінити, хоча усі інструменти були начищені до блиску і тільки чекали, коли в них вдихнуть мажорний дух…
На початку 1960-х почав свою артистичну діяльність військовий оркестр під орудою Олександра Саліка, що теж стало культурно-мистецькою подією міста і гарнізону в цілому. Він народився 21 листопада 1936 року на території тодішньої Молдавії, тепер Одеська область. Разом з братом Леонідом продовжили династичні традиції, започатковані батьком Яковом. 1960 року, після закінчення військового диригентського факультету Московської державної консерваторії ім. П. Чайковського, молодший лейтенант Олександр Салік розпочав службу в Коломиї. Відтоді усі демонстрації починалися з помаху його капельмейстерської батути. Це завдяки йому у СШ №9 було створено хлоп’ячий духовий оркестр, яким опікувався відомий композитор Дмитро Циганков. А в педучилищі до оркестру набирали навіть обдарованих студенток.
Однак високий дебютний здобуток прийшов до нашого героя 1969 року, коли військовий оркестр Коломиї отримав перше місце серед учасників фестивалю ПрикВО у Львові. А ще через десять літ Саліка в чині полковника призначили начальником військово-оркестрової служби Північної групи військ Варшавського договору (Польща), де він отримав урядову нагороду «Заслужений діяч ліги оборони краю». У повітрі пахло вже не порохом, а демократичними змінами, десь на такій хвилі в міжнародній пресі високу оцінку його творчій діяльності дала сама королева Нідерландів Беатрікс, яка заявила, що оркестр О. Саліка – найкращий у Європі, і особисто запросила його на двотижневі гастролі з королівським оркестром в якості диригента. Тепер Одеському театру духової музики присвоєно ім’я народного артиста України Олександра Саліка.
А що ж наша Коломия з її хваленим творчим потенціалом, з її «космічним призначенням національного форпосту»?… Ще якось за інерцією на хвилі загальноукраїнського піднесення в місті було сформовано муніципальний духовий оркестр зі своєю формою, стабільною ставкою та іншими необхідними речами. Їх можна було бачити на усіх патріотичних заходах. Під керівництвом подвижника справи усього свого життя Миколи Василевича відроджувалися вечори відпочинку на літній естраді центрального парку. До слова, він – колишній учень Івана Саєнка. Наразі перед черговими урочистостями доводиться нашвидкуруч збирати музикантів, або позичати їх у районі.
Василь Нагірний, член НСЖУ
Новини Коломиї

Переглядів: 442 | Додав: Dnister







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019