Четвер, 2019-10-17, 6:20 AM

 
Меню сторінки
 
Анонси подій
 
Нові світлини

 
Важливі події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

 
Календар новин
 
Архів новин
Головна » 2011 » Листопад » 5 » Три спомини
10:50 PM
Три спомини
Трьома цікавими книжечками авторства своїх колишніх учнів потішив нещодавно видавничий центр Коломийської гімназії ім. Михайла Грушевського. Об’єднані спільною назвою, «Спогади», вони значно розширюють нашу обізнаність з чи не найплодотворнішим періодом діяльності гімназії – від Першої до Другої світових воєн. Це спогади Миколи Пригродського, Івана Прокопова і Дмитра Николишиного.
 
Спомин перший,  Миколи Пригродського
Гімназію цей хлопець з Середнього Березова закінчив 1926-го, за директорства Прокопа Мостовича. Саме Мостович був головою комісії, яка приймала іспити зрілості, причому приймала не формально, а з усією відповідальністю за покладені на неї обов’язки. Як згадує автор «Спогадів», на письмовий іспит зрілості вони йшли без будь-яких книжок, лише з кількома аркушами канцелярського паперу. Молодші учні заздро поглядали на цих героїв дня, їх щиро вітали по дорозі до гімназії навіть незнайомі перехожі. Аякже, це були випускники, які розпочали навчання 1918 року!
Тоді, 1918-ого, прийшло їх у перший клас понад 80 учнів, а письмовий випускний іспит складали тільки 17. Решту – відсіялись на довгій і важкій гімназійній дорозі. Хто через хворобу, хто через неуспішність... Частина матуристів, як називали учнів випускного класу, не витримала й письмового іспиту і не була допущена до усного. Усний складало щодня по 7-8 учнів: 4 – до полудня, 3-4 – після. Тут пани професори оцінювали знання настільки суворо, що провалилося навіть кілька матуристів, які були відмінниками протягом усього навчання. «25 травня, – пише, наприклад, М. Пригродський, – іспит складало п’ятеро гімназистів, у тому числі і я. Того дня пощастило лише мені».
І ось гімназія позаду, постає питання: куди йти далі? Та певно ж, що в університет, як це зробили його сусід у Березові Ярослав Ґеник, вступивши вчитися на медичний факультет Краківського університету, чи деякі зі старших гімназистів, що вчилися в Чехословаччині. Але Ґеникові було добре, його дідо – багач, а Пригродські, щоб учити дитину в Кракові, не мали достатньо грошей. Молодша Миколина сестра змушена була продати порося, яке тримала, щоб одягнутися пізніше «по-дівоцьки», мама попродала які мала вдома яйця, позичила ще трохи грошей у сусідів, і він поїхав до Кракова.
На той час у цьому польському місті вчилося приблизно 400 вихідців з Західної України. Вони організувались у самодопомогове товариство «Українська студентська громада», яке мало бібліотеку, відзначали різні події, ставили концерти на честь Тараса Шевченка... Микола записався на біологічний факультет і теж поринув у громадське життя. Хоча вчитися було складно. «Перші лекції переконали, – зазначає, – що гімназія замало підготувала мене до універститету. Адже я закінчив гімназію класичного типу, вивчив мову й літературу Старого Риму й Греції, зате знання хімії, фізики, біології, математики були недостатніми».
Краківський університет уже тоді користувався широкою автономією, тобто тим, про що нинішні українські університети можуть хіба мріяти. Як ректор, так і академічний сенат були, по суті, державою в державі, поліція не мала права зайти в університетське приміщення. Шкода лише, що жив студент упроголодь. Старенька господиня, в якої Микола мешкав разом зі своїм товаришем, сином коломийських учителів, щоранку питала їх: «Цо пану даць: гербаткі з млєчкєм ілє млєчка з гербатков?»
 
Спомин другий, Івана Прокопова
Матуру Йван щасливо здав 1922-ого, трохи раніше, ніж Пригродський. Але вчився в гімназії цілих десять років, з чотирма роками перерви: два під час Першої світової війни, два роки воював в українській армії з поляками. Ніколи не мав двійок за чверті, хоча добре набідувався, поки вивчився. У першому-другому класах взимку мешкав у бурсі, навесні й восени ходив до гімназії з Сопова, від сестри. Не раз терпів голод і холод.
«Батьківських зборів у гімназії не було, – пише в «Спогадах» І. Прокопів. – Хто на класифікаційній конференції (сучасна педрада) одержав двійку, то про цю двійку повідомляли батьків, а вони повинні були заплатити спеціальний податок державі. Про це знав мій батько. Як я здав у 1912 році вступний іспит до першого класу гімназії, він сказав: «Учися добре. Як не будеш учитися і дістанеш двійку, то підеш додому. Я не маю грошей, щоби платити за твої двійки. Моя нога більше в гімназії не буде».
Уже закінчивши гімназію, І. Прокопів вирішив організувати страйк робітників у Рунґурах. Коломийські й печеніжинські євреї, торгуючи дровами, дуже мало платили людям, які вантажили дрова у вагони, тому вчорашній гімназист став підбивати селян на страйк. Навіть читав їм, щоб підвищити свідомість, Франкову повість «Борислав сміється». Страйк вдався, поїзд повернувся до Коломиї без дров. Підприємці привезли тоді коломийських батярів. Робітники зустріли їх з полінами в руках. Закінчилося тим, що на третій день підприємці приїхали вже без штрайкбрехерів і вимушені були йти на поклін: «Ладуйте! Дамо 50 процентів підвишки, як ви просили. Що маємо робити? Най стратимо. Най буде наша кривда».
Прокопів, таким чином, описує не лише навчання в гімназії, але й дає характеристику нафтопромислу в Слободі, українсько-польській війні, тодішньому селянському побуту. Ведучи мову про вибори, нагадує, що свідомі українці активно їх бойкотували, оскільки не бажали визнавати польської окупації Східної Галичини. Але бойкотували не всі, були й хруні. До таких належали Павло Лаврук зі Спаса й Петро Шекерик-Доників з Жабйого. Окружна нарада радикальної партії, що відбулася в Коломиї, засудила хрунівство, і автор «Спогадів», відчувається, цілком солідаризується тут з радикалами.
 
Спомин третій, Дмитра Николишиного
Найстарший з усіх трьох, Николишин розпочав писати спомини після 60, відгукуючись на відозву музею визвольної боротьби в Празі, опубліковану 1944 р. в берлінській газеті. Відозва закликала українських письменників поділитися згадками про пережите. Таким чином маємо тепер цінні матеріали автора, життя якого до 1944 р. було тісно пов’язане з Коломиєю. Коломийській громаді віддав цей чоловік поважну частину свого часу, викладаючи в школі, беручи участь у церковному й театральному житті, працюючи як редактор, видавець і письменник у «Загальній книгозбірні».
До Коломийської гімназії уродженець Поділля Дмитро Николишин прибув зі Станиславова, де мав прикру пригоду в бурсі. Професор польської мови надто вже звеличував на уроці перемогу поляків над козаками під Берестечком, і Дмитро не втерпів, шепнув до товариша: «Не штука було перемогти, як Хмельницького вкрали». Поляк-шовініст почув і спитав, що він там шепче. Хлопець повторив голосно. За що й поплатився.
Треба визнати, що «Спогади» Николишиного, попри добре літературне опрацювання, містять чимало фактажу, про який сучасний читач має тьмяне уявлення. А також лаконічні, проте доволі виразні характеристики тодішніх чільних діячів. Наприклад, Кирила Трильовського.
«...Була можливість користати з бібліотеки адвоката д-ра К. Трильовського, – згадує автор. – Були ученики, що користалися з неї. Але майже всі вони підпадали під його вплив і пізніше застрягали в його партії. А мені вона не була нічим приманлива. Про самого доктора говорили, що був атеїстом, виступав проти церкви й попів, хоч виховався в попівській хаті й вигодувався попівськими книшами. Розказували, що в парохії свого батька вів агітацію проти нього, переконуючи слухачів, що все, що батько говорить із проповідальниці, неправда... Тим-то до Трильовського я ні раз не заглянув ані з ним не зазнайомився. Пізніше – по літах – я переконався, що вчинив правильно».
А ось роздуми про початок Другої світової війни. Як сприйняв її гімназійний професор? Як початок воєнної пожежі, що не зупиниться на кордонах Польщі. Однак мало хто міг передбачити тоді розміри майбутнього лиха. Польщу галичани, звісно, не мали за що любити, тим паче після Закарпаття, де поляки охоче мордували старих, жінок і дітей. Та коли в Коломиї побачили перші радянські танки, а невдовзі Західну Україну спеціально підібрані делегати приєднали до Радянської України, настрої багатьох галичан, як пише Николишин, «сильно понизилися». Хоча чому було, на перший погляд, тривожитись? Західні землі нарешті лучаться з материком, здійснюється віковічна мрія. Ні, міркує автор, між нашими землями надто довгі роки зіяла культурна й політична прірва, засипати її без втрат для національного організму навряд чи вдасться.
Бачимо, на жаль, що й двадцятьох років незалежності не вистачило для цієї справи. Але це вже роздуми, які виходять поза рамки «Спогадів» давніх коломийських гімназистів...
Дмитро Карп'як, Коломийські Вісти
Новини Коломиї

Переглядів: 279 | Додав: limnytcja







Пошук на сторінці
Статистика

Locations of visitors to this page
 
Кнопка сторінки

Івано-Франківська обласна організація НСКУ

 


Наші друзі





Відлуння віків Вишивка Оксани Чемеринської
 
©2010 - 19. Ідея, автор, збір і систематизація матеріалів - 
Почесний краєзнавець
України 
Андрій Чемеринський. 


Матеріали авторів розміщені виключно для популяризації та зацікавлення історією рідного краю.
Офіційна позиція Спілки може бути відмінною від думки поданої в авторських матеріалах.

Подання власних дописів та досліджень для розміщення на сторінці вітається.

Copyright MyCorp © 2019